Варан

Поблиски води танцювали на них, i здавалося, що «сад» живе, гойдаеться, дихае.

– Погляньте, – Варан пiдняв руку. – Он там, над нами…

– То й що? – Аристократка знизала плечима. – Якщо прогулянка не справдить моiх надiй, хлопчику, мiй батько придбае для шкуродернi не тiльки серпантер, але й тебе, твого хазяiна, цю дiвку в розцяцькованих штанах…

Вона вiдвернулась i знов ударила Журбу п'ятами. Змiйсиха хльоснула по водi хвостом.

– Ти десь-iнде був, окрiм цього свого острiвця? – спитала мерзотниця, не помiчаючи нi обурення Журби, анi помутнiлих Варанових очей.

– Нi.

– І не будеш, безперечно. Ти хоч живеш тут, наверху, – чи там, у вiльгостi, де тепер дно?

– Я пiддонець, – сказав Варан крiзь зуби.

– Оце так, – неуважливо вела аристократка. – А якщо я кину у воду монетку – ти зможеш ii пiймати?

Не дожидаючись вiдповiдi, вона вiдкрила гаманець, причеплений до пояса, i кинула у воду монету – як устигнув завважити Варан, одну шосту реала. Монетка опускалася майже невидима, поки не потрапила в сонячний промiнь i не замерехтiла, наче рибка.

– Що ж ти не стрибнув?

– Вона занадто швидко тоне, – признався Варан.

– І де вона тепер? Що, це правда, що пiд нами безодня?

– Нi. Пiд нами дно, тiльки дуже-дуже глибоко. Монетка впаде на дно, i восени хтось ii знайде.

– Слухай, слуго, – аристократка поглянула на нього уважнiше, нiж доперва. – Ви зi своiм набродом пiдсунули менi казна-яку нудну прогулянку… Я згодна це подарувати вам, коли ти мене трошечки розважиш.

– Як?

– Я дуже люблю дивитись, як пiрнають по рiзнi речi.

Вона жбурнула монетку, i Варан стрибнув перш, нiж устигнув подумати.

Третина реала – свiтла монета i досить велика. Варан бачив, як вона занурюеться, метушливо похитуючи круглими боками. Вiн пiрнув сторч головою, за декiлька ривкiв досягнув монетки – але не влучив, i вона вислизнула з долонi. Вiн шарпонувся глибше i тодi таки ii пiймав; стиснувши монетку в руцi, вiн запiзно второпав, як це мало.

Йому захотiлося розтулити руку, але вiн стримався.

Пiд водою було свiтлiше, нiж у гротi. Варан бачив палаючу пiд сонцем поверхню ззовнi, бачив черево скелi в зелених плямах водоростей, бачив тьмяну, мов натягнений риб'ячий пухир, поверхню грота всерединi. Йому не хотiлось повертатись до примхуватого розпещеного дiвчиська, у чиiй владi йому належить пробути ще якнайменше годину.