Варан

Тепер вiн не тiльки доглядав змiйсих i виловлював сачком свiже лайно, але й проходжувався по ринку з табличкою «Прогулянка на серпантерах, недорого», проводжав одвiдувачiв до входу в пiдземнi печери i, що найбiльше хвилювало, iнодi супроводжував iх на прогулянцi.

Якщо поiздка мала бути зовсiм легка, без пiрнань i занурень, то двох одвiдувачiв саджали на двох змiйсих i Варан вiв iх неквапно, помахуючи веслом у легкiм човнику й вiддаючи команди змiйсихам:

– Журба, пiшла! Туга, придержи… Стояти, обидвi!

Вiн скоро вивчив напам'ять усi слова, що були до вподоби вiдвiдувачам, i натхненно розповiдав про iсторiю кожного грота, про скарби, що iх тут заховано повно-повнiсiнько, про лиховiснi таемницi, бiльшiсть яких нiколи не буде розкрито.

Розповiдав, мiж iншим, i про змiйсiв на службi рудокопам, i про патрульних змiйсiв, i про те, що неприборканi змiйси майже так само небезпечнi, як донний дракон, прозваний у просторiччi Утробою. Вiдвiдувачi слухали, дивувалися – i в кiнцi поiздки нерiдко вiддячували Варану монеткою. Вiн влаштував у розколинi власну маленьку схованку, але цих грошей не вистачало не те що на намисто – на один маленький камiнець.

Якщо вiдвiдувач вимагав чогось вибагливiшого й цiкавiшого, Варан садовив його на покiрну Журбу, а сам залiзав на спину Тузi. Вiв тодi заплутаними переходами, оповiдав про «самiсiньке серце скелi», коли треба, пояснював супутнику, де й скiльки належить пробути пiд водою. Як не дивно, багатi любителi темних пiдводних нiр виявлялись не такими щедрими, як боязкi любителi спокiйних прогулянок.

Але Варан однаково коли-не-коли що-небудь дiставав.

Нiла водила гостей частiше. По-перше, змiйсихи слухались ii краще, по-друге, Варан для неi поступався.

У той пам'ятний день вiдвiдувача – вiдвiдувачку – мала вести знову-таки Нiла. Але вiдвiдувачка виявилась малолiтньою дочкою заморського аристократа, пихатою i вередливою. З'явившись у гостьовому гротi, вона перш за все оцiнювально скинула оком на Нiлу з голови до нiг.

– Оце так вирядилася, – сказала, дивлячись на розшитi камiнцями Нiлинi штани. – Ти що, усi своi статки на штани причепила, дiвко? Тодi де ж олов'янi монетки?

Хазяiн заговорив iз гостею поштиво, вiдвертаючи ii увагу вiд Нiли; а та як стояла, так i вклякла, дивлячись у простiр бiлими вiд лютi очима.

– Не зважай, – видихнув Варан iй на вухо. – Шуу з нею…

– Я ii не поведу, – так само пошепки вiдказала Нiла.