Темний Світ. Рівновага

– Перестань, – я подивилася докiрливо. – З ним сталася бiда, випадково отруiвся паленою горiлкою. Нi на якому днi народження вiн не пив, а валявся вирубаний, добре, що взагалi не вмер…

Настя позiхнула й глянула на годинник:

– Свиня ти. Четверта ранку, а ти менi розповiдаеш якiсь байки про алкоголiкiв.

Павлик просунув голову у вiдчиненi дверi.

– Насте! – простогнав так жалiсно, що розридалась би навiть Снiгова королева. – Зi мною щось сталось, я йшов до тебе, я…

– Дайте поспати, – сухо сказала моя сусiдка.

 – Зачини дверi, май совiсть.

І натягла на голову ковдру.

Роздiл третiй

Портал

Я зустрiла свiтанок на набережнiй. У цей час тут не було нi туристiв, нi торгiвцiв, лише кiлька двiрникiв у жовтогарячих жилетах, та й тi незабаром пiшли.

Я стояла й дивилася на Москву.

Передi мною лежало величезне мiсто… чи свiт. Щоразу, коли я стискала в долонi свiй амулет, цей свiт перероджувався перед моiми очима, i була потрiбна вся моя мужнiсть, щоб дивитися й бачити заново.

Небо здавалося свiтлiшим i вищим. Земля мерехтiла опаловим м’яким свiтiнням. Унизу в кущах на мить з’явилися жовтi дикi очi – та й пропали, i я так i не зрозумiла: привидiлось менi чи нi.

Кружляли вогненнi полотна над рiчкою, схожi чи то на метеликiв, чи то на протуберанцi. З мостiв опускалися сталактити – крижанi, а може, вапнянi. Здiймалися на обрii стовпи свiтла, щось ворушилося пiд темною водою, я чекала, що от-от пролетить дракон…

Однак дракона не було.

Був свiт, не схожий на все, що я знала ранiше, живий, прекрасний… моторошний. Я була, мов пташеня, яке прожило в гнiздi всю юнiсть i вперше визирнуло назовнi. Або мов чернець, що добрався до краю землi й виставив голову за прозору небесну баню. Поступово наставав ранок, пожвавлювалася вулиця за моею спиною, а я стояла й дивилася.

– Красиво, правда? – спитав знайомий голос. Я ледь не впустила амулет – на щастя, ланцюжок був мiцно намотаний на долоню.

Інструктор усмiхався. Коло тротуару стояла знайома менi машина з лiтеркою «У» – якраз пiд знаком «Зупинку заборонено».

– Хочеш викинути цю штуку? – вiн дивився на амулет.

Така думка в мене теж з’являлася.

– Рiч не в ньому, а в тобi, – сказав вiн серйозно. – Ти посвячена. А це твiй предмет сили. Перстень Всемогутностi, Самсонове волосся, Кощiева голка… Сама знаеш краще за мене.

– І якщо я його викину…

– Краще не викидай. Знадобиться. Я серйозно.

Вiн бiльше не усмiхався.