Темний Світ. Рівновага

 – Спершу треба роботу зробити.

Вiн пiдскочив до стiни трансформаторноi будки й став малювати щось на цеглi – балончик у його руцi виявився зовсiм не дезодорантом, а пульверизатором з фарбою. Вiн малював графiтi срiблисто-металевим струменем, розгонисто, вмiло, навiть, мабуть, красиво.

– Доставка готова…

Вiн одступив од стiни, i я побачила, що цегли пiд графiтi бiльше немае. Є дiрка з оплавленими краями, всерединi струменiе повiтря, як над багаттям, i щось iще просвiчуе, немов далекий лiхтар у туманi.

– Вантажимо, – блондинка знову пiдхопила дiвку за ногу, але та вже втратила подiбнiсть до манекена – вовтузилась, ворушилась, мацала долонями по травi.

Чоловiка не довелося просити двiчi. Разом вони пiдхопили дiвку i, ступивши одне за одним у дiру, зникли й затягли ii з собою. Ще за мить цегла повернулася на мiсце – тiльки слабка тiнь графiтi проявилася на секунду й теж розчинилася. Залишилася цегляна стiна. Мiцна – хоч головою бийся.

* * *

Хвилин десять я сидiла на лавi коло входу в гуртожиток.

Але – нiчого подiбного. Я змерзла, вiддихалася… i згадала про Павлика. Чи вiн там хоч живий?!

Бiгом повернулася в кiмнату Соколова. Кружляв нiчний метелик над залишками пластикового застiлля, досi так само хропiв на лiжку невiдомий гiсть, зате танцюрист у червонiй футболцi втiк, залишивши на пiдвiконнi своi навушники. Павлик сидiв, привалившись спиною до стiни, але був притомний – оглядався навколо, немовби намагався зрозумiти, де вiн.

Я стисла в долонi амулет. Вигляд у Павлика досi був кепський, але вже набагато-набагато кращий: синява з лиця сходила, чорнi «окуляри» розсмоктувалися, в очах з’явився глузд.

– Привiт… Що це тут?

– Це в Соколова був день народження, – зiтхнула я.

У Павликових очах з’явився жах:

– А я тут… як? Навiщо?

Я мовчки допомогла йому встати.

Усю дорогу по коридору вiн белькотiв засмучено й жалiбно: iшов до Настi… подзвонив i… вiн iшов, i раптом…

– Ішов туди, а втрапив сюди, – крiзь зуби процiдила я.

– Вона образилася, так? – Павлик дивився на мене з надiею. Чекав, напевно, що я скажу – дурницi, дiло житейське, дiвчина пробачить…

Я зазирнула в нашу кiмнату. Настя спала. Я повагалась… Нi. Чекати до ранку не треба.

– Насте… Чуеш?

Вона розплющила каламутнi очi:

– Котра година?

– Не мае значення. Тут до тебе… тут Павлик хоче щось сказати.

– А це хто? – спитала вона й клiпнула.