Сонячне коло

* * *

Черепашка горлала хрипким людським голосом, крик не припинявся, поки Тереза не вiдняла черепашку вiд вуха:

– Чому я мушу це слухати?

– Даремно ти перервалася, – сказав вiн сухо. – Доведеться починати спочатку i витрачати час.

Із кам’яним обличчям вона знову приклала черепашку до вуха. Шум моря, звук срiбного камертона… пауза… крик.

Вона мигцем подивилася на Ерно, той стежив за ii реакцiею. Інодi, коли вiн дивився на неi, ось як зараз, крiзь його безпристрасне хиже обличчя проступало iнше, обличчя хлопчака, з яким вона цiлувалася пiд гуркiт водоспаду – страшенно давно.

Крик обiрвався. Черепашка захрипiла й заговорила, швидко i ледь розбiрливо:

– Я промахнувся, але iншi тебе вб’ють. Ти здохнеш за те, що зробив iз моею провiнцiею… Адже вони вже здалися! Вони здались, а ти що з ними зробив?! Тепер iхнi дiти ростуть нiмi, вони онiмiли вiд жаху! Тобi кiнець. Це змова, велика, це павутина, в якiй ти муха. Але якщо вiзьмеш когось живим, як мене, – вiн не знатиме нiчого! Нiчого, нiчого! Нiчого!

Знову крик.

– Менi важливо, що ти про це думаеш, – сказав Ерно.

– Це маячня, – коли iй було страшно, робилися холодними руки, а права долоня ставала i зовсiм як лiд. – Такiй величезнiй змовi нiзвiдки взятися. Немае… опори, ти ж усе вичистив. Усiх. Поруч тiльки вiрнi. Цей чоловiк, можливо, i не брехав, але вiн сам обманювався.

– Як ти вважаеш, – запитав вiн задумливо, – каральний похiд на Щасливий Острiв був непотрiбним звiрством – чи стратегiчно виправданим актом залякування, який у результатi врятував багато життiв?

Вона мовчки порадiла, що вiн дивиться на неi без пов’язки на очах.

– Вiн був виправданим звiрством… Ерно… Навiщо ти записав допит?

– Щоб ти його потiм почула.

– Навiщо?!

– Бо менi важливо, чи дiйдеш ти того ж висновку, що i я.

Вона пiдiбралася; його манера всiх навколо випробовувати i перевiряти дратувала багатьох, але вже ii вiн мiг би позбавити цих екзаменiв.

– Цей чоловiк… не мав шансiв тебе вбити. Стрiла летить занадто довго. Або змовники тебе зовсiм не знають… а це навряд. Або тебе не збиралися вбивати.

– Тодi чого вони хотiли? – вiн усмiхнувся краечками губ. У неi заболiло серце: ця усмiшка будила забороненi спогади. І знову недоречно.

– Вiдвернути увагу, – просто сказала Тереза. – Я не розумiю, вiд чого, i це мене турбуе.

– Не «вiд чого», – пробурмотiв вiн. – Вiд кого… Дякую, Терезо.