Самум (збірник)

Треба тiльки платити – там репетиторовi, тут на курси…

– Не переживай, грошi будуть, – упевнено пообiцяла Ірина.

Вiка раптом усмiхнулася теплiше, нiж звичайно:

– Та ясно… Я поки жива – зароблю…

Ірина, що звикла читати по обличчях, побачила в ii очах дочку Дашу, гостю з майбутнього, котра з вiдзнакою закiнчила унiверситет, вступила до аспiрантури й одночасно одержала роботу в солiднiй фiрмi. І все це, якщо помрiяти, всього через кiлька рокiв…

– Час iде, – демоновi плювати було на Вiчинi материнськi амбiцii.

– Кожна секунда на вагу золота. Жени ii!

– Тодi йди, – бадьоро сказала Ірина, забувши, що пiсля таблетки iй годилося б бути млявою й сонною. – Допоможи iй, ну, вечерю приготуй, нагодуй дитину.

– А як же ти?

– А менi ще пристрiт насилати, – згадала Ірина.

Вiка потемнiла на виду. Пiдiбгала губи; виклала на стiл загорнутi в папiрець грошi:

– Цей мужик десять тисяч залишив!

– І воно того варте, – Іринин голос посуворiшав. – І… ось. На, ти заробила. Потiм зведемо рахунки.

Одержавши на руки пристойну суму, Вiка остаточно забула про свою пiдозрiливiсть.

Можливо, наказовi нотки в Ірининому голосi переконали ii, що з вiдьмою все гаразд, а може, грошi перемкнули в головi крихiтний важiлець; хай там як, а Вiка мовчки сховала коньяк, запхнула в пакет цукерки, пройшла повз непорушного демона i, вже стоячи з сумкою у дверях, озирнулася через плече:

– Іринко, ти б той пристрiт… Усе-таки не треба, га?

– Але ж вiн заплатив. Нам же грошi потрiбнi, – Ірина не втрималася, щоб не пiдколоти.

Вiка зiтхнула:

– Ну… може, якось… не назавжди, не дуже сильно… Так можна?

«Учора вона забирала мене з шизарнi, – подумала Ірина. – А сьогоднi вiрить у мое чаклунство, як вiрять коханцевi, котрий сто разiв зраджував».

– Тебе попiдганяти? – крiзь зуби поцiкавився демон.

– Добре, – квапливо сказала Ірина Вiцi. – Не назавжди. Я ж не звiр.

Вiка кивнула, вiдчинила дверi – i лишилася так стояти, однiеi ногою на порозi:

– Ти зателефонуй у разi чого. Я приiду, допоможу тобi.

– Ага.

– Якщо стане погано – викликай «швидку».

– Ага.

– І напоготовi тримай своi документи з клiнiки: виписку, висновок, список препаратiв…

– Жени ii! – страшно гаркнув демон. – Або гiрше буде!

– Згадуються менi вiршi улюбленого поета Єсенiна, – сказала Ірина, звiвши очi до стелi. – Вiдшумiла дiброва, облетiла, не реви, як корова, бо не буде дiла. Бувай, Вiко, до завтра.

І, перш нiж Вiка встигла ще щось сказати, зачинила дверi.