Мідний король

 – Хлопче… То що з тобою?

* * *

У Кипучцi вони зупинились на пiвгодини – поiсти. Розвiяр i досi не вiдчував голоду, але вiд слабкостi пiдгинались колiна. Грошей не залишилось, але в будь-якому трактирi тут годували на борг – це були землi володаря.

Шлоп страшенно не хотiв рушати в дорогу негайно. Молодшому iнтенданту хотiлось посидiти на березi, спустивши ноги в теплу воду, подрiмати в гамаку, забути турботи сьогоднiшнього ранку – але Розвiяр не дав старому нi хвилини перепочинку.

Вони вирушили. Книжка лежала за спиною Розвiяра, у влаштованому з плаща заплiчному мiшку. Вiн iшов, тримаючи в руцi оголений клинок, дивуючи й лякаючи обивателiв, викликаючи захват небагатьох мiсцевих дiток. На крутих дiлянках дороги Розвiяр спирався на меч, як на костур.

Селище залишилось позаду i скоро зникло з виду, повите парою теплого озера. Дорога пiднiмалась угору. Розвiяр iшов швидко, так що Шлоп ледве за ним устигав.

Погучнiшав шум води. Наблизився мiст над потоком, половина шляху до перевалу. Сонце стояло високо, тiнi стислись, забились пiд камiння. Розвiяр увiткнув меч у землю й витер пiт iз лоба.

– Шуу… – бурмотiв Шлоп. – Навiщо я з тобою… а, хай воно все згине… Дай вiдпочити, таж я старий! Здохну тут, на дорозi! Дух вiддам!

Розвiяр роззирнувся.

– Шлопе, – сказав Розвiяр. – Іди назад.

– Чого? – молодший iнтендант похлинувся.

– Так, – Розвiяр кивнув. – Переночуй. Попар ноги. Я скажу на перевалi, щоб по тебе кого-небудь прислали.

Шлоп, примружившись, подивився вгору, на перевал, куди вела каменяста, залита сонцем, звивиста дорога.

– Я скажу володаревi, що ти геть знесилiв, – сказав Розвiяр. – Вiн зрозумiе. Справу зроблено.

– Справу зроблено, – повторив Шлоп, i крiзь жалiбнi нотки в його голосi прорвалася звичайна сварливiсть. – Справу зроблено… Що ж це ти, сам?

Розвiяр усмiхнувся обвiтреними губами:

– Сам. Звиклий.

– Ну йди, – сказав Шлоп зовсiм уже сварливо.