Мідний король

Розвiяр, блiдий, з червоними очима й плямами кровi на куртцi, витягнув гаманець – усi грошi, що видав iз собою володар, усе, що не встигнув розтринькати в шинку молодший iнтендант Шлоп – i кинув вiзниковi.

Скандалу не зчинилось. Купець i його дружина слухняно вилiзли з триколки – вони часто бували у Фер i поважали право сильного, а вiзник був до того ж задоволений заплатою. Розвiяр, притискаючи до грудей згорток iз книгою, сiв у триколку, вiзник гукнув на прилипачiв, а про молодшого iнтенданта мало не забули.

Повозка рушила.

Прилипачi набрали швидкостi, ускочили на стiни, а запряжена праворуч – на стелю.

– Що там було? Чому ти мовчиш, Шуу тебе роздери?!

– Я не знаю. – Розвiяр ледве розлiпив губи. – Я не зрозумiв.

– Ти доручення виконав? Книгу переписав?

Розвiяр кивнув. Чим далi позаду залишалась бiблiотека з провислими полотнищами павутиння, iз трупами в калюжах кровi – тим страшнiше йому ставало.

Його копiя, майстерна, точна, варта величезних зусиль, зосталася там. І Золотий, не знати чому вигнаний з Мiрте, зостався там – назавжди.

Ідучи з бiблiотеки, Розвiяр бачив на порозi трупи громил-охоронцiв, неприступнi дверi були зламанi; Розвiяр здивувався, що йде живим.

– Ти можеш сказати, що там було?

– Замовкни! – закричав Розвiяр, i вiзник здригнувся. – Не можу! Тобi я нiчого не скажу, i радiй!

Триколка летiла рiвно, гуркiт колiс метався в замкненому просторi, мов пiнна брага в тiснiй пляшцi. Розвiяр, скулившись, пiдтягнув до себе колiна й опустив голову на згорток iз книгою.

Вiн узяв плащ у Золотого. Анi краплинки кровi не попало на цупку теплу тканину – плащ висiв на стiнi бiля входу. Розвiяр вiрив, що Золотий не заперечував би, адже Розвiяр узяв плащ не для себе, а для «Хронiк звiруiнiв».

Вiн задрiмав пiд грюкiт триколки. Йому снилася богиня Воф, iз гладкою шерстю на боках, з могутнiми пазуристими лапами й величезними голими грудьми. У богинi було обличчя Джаль, вона всмiхалась i говорила чужою мовою. Розвiяр не мiг зрозумiти ii, але знав точно: можна записати цi слова на чистий аркуш, прочитати сто разiв i втямити смисл.

А богиня Воф тим часом поверталась i йшла, гордовито загнувши гнучкий хвiст. Вона пiшла, а наступноi митi Розвiяр побачив хвiст звiруiна, що висiв на жердинi, облiзлий i закляклий, i закричав.

– …Здурiв?! Чого волаеш?

Так само рiвно летiла триколка. Так само грюкотiли колеса. Розвiяр сидiв, учепившись у книжку.

– Розвiяре, – Шлоп уперше звернувся до молодого вартiвника на iм’я.