Господар колодязів

У водi розкрив очi; дно фонтана було мозаiчним, i на ньому зображено було сцену купання товстом’ясих бiлошкiрих дiвчат.

Юстин випростався – крапельки холодноi води приемно лоскотали шию, стiкали за комiр новоi шовковоi сорочки. Вiн винувато озирнувся на Звора, однак Вухатий зовсiм не був засмучений Юстиновою вiльнiстю – навпаки, усмiхався.

– Зроби так, – Звор клацнув пальцями.

Юстин повторив його жест. Звiдки не вiзьмись вискочив служник – i з поклоном простягнув Юстину рушник.

Юстин вiдчув себе людиною, що проковтнула сонце.

Неначе свiтило м’яко розпирае його ребра, тепла куля зсередини штовхаеться в груди, маючи намiр злетiти хай там що i пiдняти з собою Юстина. Сховавши обличчя в нiжний ворс княжого рушника, вiн тiльки зараз – через декiлька годин – повнiстю усвiдомив, що сталося з ним i що за життя чекае його, починаючи з завтрашнього дня.

Вiн забере до палацу дiда. І, звичайно, вiн розшукае Анiту – i зробить ii княгинею.

Вiн зрiвнявся з Вухатим Звором, на якого мрiяв колись подивитися хоч мигцем.

Щоправда, Звор тримае свою долю у власних руках, а вiн, Юстин, поки що просто ставленик, щасливчик, якому поталанило бiльше за iнших…

Вiн проковтнув слину, нiби намагаючись угамувати внутрiшне сонце, загнати його нижче, в шлунок. Повернувся до столу; кубок його був повний. Юстин сьорбнув i закашлявся.

– Можна… спитати?

– Авжеж, – кивнув Звор.

– Цi… люди, – почав Юстин. – Бастарди… Арунас… Акiр… Флор… Де вони зараз?

Йому здалося, що величезнi вуха його спiврозмовника трохи ворухнулися.

– А ти як думаеш? – поцiкавився Звор.

Юстин мовчав. Йому стало страшно. Внутрiшне сонце стислося в цятку i потемнiло, як жаринка.

– Я не знаю, – мовив вiн повiльно.

– Ну ось ти – без п’яти хвилин князь… Де, по-твоему, вони мусять бути? Якщо мудро, по-княжому, розсудити? Як краще для майбутнього, для краiни?

– Мудро, – Юстин опустив голову. – Якщо мудро… то звичайно. Для майбутнього… Щоб усобиць не було. Так. Але розумiете, – вiн скинув на Звора благальнi очi, – адже вони ж нi в чому не виннi! Хiба може князь стратити безневинних?!

Звор усмiхнувся.

Блакитнi його очi стали трохи темнiшими; Юстину здалося, що вiн зараз пiдморгне.

– Звiсно, нi, – м’яко сказав Вухатий. – Звiсно, стратити безневинних – не дiло… Я не помилився в тобi, Юстине, iди вiдпочивати, завтра важкий день… Іди.

* * *

Вiн ночував у князiвськiй спальнi. І, певна рiч, не мiг зiмкнути очей.

Велично спадали портьери. Мерехтiли нiчнi свiтильники.