Господар колодязів

Хтось нiчого не розумiв, але таких була меншiсть.

– У мене, мiж iншим, теж Червонобровий – батько, – повiльно сказав тонколиций хлопець, провiсник нещасть.

Жилавий володар сережки люто задер голову:

– Ану, в кого мати в покоях служила, – пiднесiть руки!

Хлопчик пiднiс руку вiдразу. І огрядний юнак – теж; iншi дивилися на жилавого, напружено вирiшуючи для себе, а чи варто визнавати за ним право розпоряджатися.

Нарештi тонкогубий гмикнув i пiднiс руку. І вiдразу пiшли вгору, одна за одною, ще вiсiм чи дев’ять рук; жилавий перерахував.

– А ти? – жилавий обернувся до Акiра.

– А у мене мати нiколи з дому не виiжджала, – сказав Акiр самими губами, i смагляве обличчя його зробилося жовтим. – А батько мiй – мисливець… Бiлку в око б’е.

Жилавий недобре посмiхнувся. Глянув на Юстина:

– А ти? Де твоя матiнка Червонобрового зустрiла?

– Брехня! – вигукнув Акiр, але жилавий не звернув на нього уваги.

– Моя мати померла, – сказав Юстин. – Давно.

– А ти? – жилавий обернувся до хлопця, який сидiв навпроти i теж не пiднiс руки, а потiм до наступного; якось непомiтно змирившись iз тим, що жилавий мае право ставити запитання, йому вiдповiдали.

– Братики, – з поганим смiшком сказав тонкогубий вiсник нещастя. – Ну i пики, покусай мене ельфуш. Що, i цей, – вiн кивнув у бiк огрядного юнака, – i цей теж – мiй брат?

І клацнув пальцями, нiби скидаючи зi столу домохранця – жест, що означае крайне презирство.

– У мене батько мисливець, – тихо сказав Акiр.

– Ага, – гмикнув тонкогубий. – Розкажи це тiй жирнiй жабi.

Юстин стиснув скронi долонями, та легше не стало. Вiн зрозумiв, давно зрозумiв, про що говорили жилавий i тонкогубий. Вiн зрозумiв – i навiть повiрив.

Рекрутчина, ворони, страх. Ось що згадуеться при словi «Червонобровий».

«…Я кину монетку, i нiхто не знае напевно, як вона впаде. Якщо випаде мертвий князь…»

Дiд – знав? Навряд.

– Розумiеш, – сказав Акiр жилавому, дуже серйозно сказав, без тiнi хизування. – Я краще вiритиму своiй матерi, нiж якiйсь жабi. Може, ти вчинив би по-iншому – твое право…

Юстин зрозумiв, що непомiтно для себе смикае пластир на руцi i вже третину його розсмикав.

– Та скiльки хочеш, – байдуже вiдгукнувся жилавий. – Вiр… Тiльки питання все ж не в тому.