Господар колодязів

– Поросят теж вiдгодовують, перш нiж на нiж насадити, – похмуро нагадав тонкогубий i тонколиций ровесник Юстина, той самий, що вчора обiзвав Акiра гарматним м’ясом.

Усi притихли.

– Гей ти! – обернувся до Акiра жилавий володар сережки. – Що ти там казав про те, що Червонобровий живий?

На Акiровому обличчi позначилася внутрiшня боротьба. Напевно, йому дуже хотiлося похвастатися, похизуватися, дати зрозумiти, що вiн знае бiльше за iнших.

– Та так, – промимрив вiн нарештi. – Чув.

– Вiд кого чув?

Акiр зовсiм скис:

– Та так… Вiд людей якихось.

– Базiкало, – презирливо процiдив тонкогубий.

Акiр навiть не глянув у його бiк.

– Це ось що, – стурбовано почав жилавий. – Ось що… Кров. Когось серед вас двоголовий змiй кусав коли-небудь?

– Іди ти, – розлютився чомусь Акiр. – Тiпун тобi на язик!

– А мене кусав, – повiдомив жилавий iз похмурою гордiстю. – Я ось подумав… Кажуть, кого двоголовий змiй з обох голiв кусне – у того кров змiнюеться.

Юстин спробував пригадати, чи кусав його коли-небудь двоголовий змiй.

– Може, наврочення якесь? – невпевнено сказав хтось. – Або зараза?

– Я тут нi при чому! – вигукнув огрядний юнак. – І змiй мене не кусав, i наврочення немае нiякого, i я не заразний! У мене ось що… У мене батько – Червонобровий, це точно, моя мати у нього в покоях служила, так що я наполовину князь!

Юнак замовк. Безпорадно озирнувся – на нього спрямовано було вiсiмнадцять важких поглядiв, i жоден не обiцяв розради.

– Це правда, – тихо сказав юнак. – Я Червонобрового навiть бачив одного разу, ось як тебе! – i чомусь тицьнув пальцем Юстину в груди.

Зробилося тихо. Хтось здивовано крутив головою, хтось сидiв, витрiщивши очi, нiби побачивши на стiнi перед собою Королеву верхiвцiв.

– Моя мати теж у покоях служила, – сказав жилавий хлопець пiсля довгого, дуже довгого мовчання.

Усi втупилися в нього, як нiби вiн зiзнався у пристрастi до людського м’яса.

– І у мене, – несподiвано зiзнався хлопчик. – А коли я народився, ii вигнали.

Усi погляди перекинулися на хлопчика.

Юстин зрозумiв, що йому холодно. Що мороз дере по шкiрi, нiби дерев’яна терка. Вони сидiли кружком – дев’ятнадцять молодих чоловiкiв, – мовчали i дивилися. Передавали один одному погляди, як передають вiдра на пожежi.

Хтось беззвучно питав i сподiвався отримати вiдповiдь. Хтось поглядом шукав пiдтримки. Хтось оцiнював, хтось примiрявся.