Господар колодязів

* * *

Їх набралося дев’ятнадцятеро – тих, смак чиеi кровi оцiнений був жабою як «так». Серед нещасних – чи щасливчикiв? – опинились i Акiр, i огрядний юнак, який пiд час випробування знепритомнiв, i хлопчик, допроваджений до тварюки останнiм.

Тепер iз ними поводились якщо не шанобливо, то принаймнi чемно. Повели до лазнi, потiм нагодували ситно i смачно; коли Юстин отримав назад свою одiж, вона виявилася випраною й висушеною. Одягненi в усе чисте, зi свiжими пластирами на руках, вiдiбранi жабою щасливчики – чи все-таки нещаснi? – виявилися замкненими в просторiй, багато прибранiй кiмнатi, де пiдлогу замiсть соломи встеляли килими, а вздовж стiн замiсть лавок височiли перини з подушками.

Нiхто нi про що не говорив – не вистачало сил. Товаришi по нещастю – чи по удачi? – повалилися на перини i довго лежали мовчки, дивлячись у пiдлогу i в стелю, за пiвгодини не було сказано нi слова – однак нiхто не спав.

Нарештi мовчання порушив огрядний юнак зi слабкими нервами.

– Мене скоро заберуть звiдси, – сказав вiн, нiби продовжуючи давно розпочату розмову.

Нiхто не вiдповiв. Мовчали ще хвилин п’ять. Юстин сидiв, прихилившись спиною до стiни, i розглядав мимовiльних своiх товаришiв. Найстаршому було рокiв двадцять вiсiм-тридцять, молодшому, хлопчику, виявилося при найближчому розглядi рокiв чотирнадцять-п’ятнадцять, щоправда, страх i вiдчайдушна жалiсть до себе робили його молодшим. Чим довше Юстин дивився, тим бiльше вловлював схожiсть мiж пiдлiтком i Акiром – немов два брати.

– Я тут випадково, – знову повiдомив огрядний.

Акiр помацав пластир на руцi. Скривився.

– Не до вiйська нас забрали, – задумливо сказав жилавий хлопець iз олов’яною сережкою, – ох, не до вiйська…

І обернувся до Юстина:

– Ну, ти… що ти там казав? Про спецiальний наказ? Що знаеш?

– Нiчого не знаю, – сказав Юстин, якому стало незатишно пiд вiсiмнадцятьма вимогливими поглядами.

Вiсiмнадцять облич спохмурнiли. Кожен, мабуть, намагався згадати за собою бiльш-менш вагому провину; загальний роздум обiрвав Акiр.

– Брехня, – сказав вiн без особливоi, втiм, упевненостi. – Якщо по кровi судили… По кровi! Значить, ми особливi. Перини постелили, килими, стiл накрили, як благородним – значить, буде честь.