Господар колодязів

Питання, братики, ось у чому – на кий бiс нас зiбрали? У лазнi попарити?

– Прикiнчити, – з незрозумiлим задоволенням сказав тонкогубий. – Так завжди робиться. Коли скидають князя, то i дiточок усiх пiд нiж – щоб, значить, диначтiю змiнити начисто.

– Династiю, а не диначтiю, – пошепки сказав Юстин.

– Що? – тонкогубий примружився.

– Династiю, – сказав Юстин. – А не диначтiю.

– А ти звiдки знаеш, ублюдку?

– Вiд ублюдка чую, – Юстин навiть трохи посмiхнувся. – Кажуть: «Золотар сажотруса плямою дорiкае».

– Ти, може, навiть грамотний? – пiсля паузи поцiкавився тонкогубий.

– Може, – сказав Юстин.

– А-а, – тонкогубий вiдвернувся, нiби втративши до Юстина iнтерес.

– Хлопцi, – сказав Акiр, який остаточно розгубив усю свою браваду. – Хлопцi… Ну, не може так бути. Не бастард я. І ти, – вiн тицьнув пальцем у того хлопця, чия мати була селянкою й виростила одинадцять здорових дiтей, – ти теж… І ти, – Акiр обернувся до Юстина. – Що ж ти вiриш так легко, що твоя мати…

І Акiр запнувся.

– А то ти не знаеш, як це бувае, – сказав у тишi веснянкуватий хлопець рокiв двадцяти. – До нас на хутiр Червонобровий iздив, як до себе додому. Хто з дiвчат сподобаеться – готово, батькiв не питае i обручок не даруе, тут-таки й весiлля на один день…

Акiр захитав головою:

– Нi. Моя мати з дому не виiжджала навiть… Мiй батько полював!

– Полював, – гмикнув тонкогубий.

Акiр схопився i кинувся на тонкогубого; хтось метнувся розбороняти, але з лихоi нагоди дiстав у нiс, розлютився i включився в бiйку на правах учасника. Пролилася перша кров; Юстин вiдiйшов убiк, узяв вiдро з водою, що стояло бiля порога, i перекинув на забiяк.

На нього визвiрились:

– Дурень! Домохранець смердючий!

Бiйка змiнилася лайкою. Юстин дивився, як Акiр витирае розбитий нiс, як у веснянкуватого стрiмко запливае око, як жилавий, лаючись по-чорному, намагаеться викрутити поли мокроi сорочки – а перед очима у нього стояли яблука, повiльно падаючи у високу траву одне за одним.

І як трава погойдуеться, змикаючись.

Тепер усi дивилися на нього.

– Я не хочу вмирати, – жорстко сказав Юстин. – Це ви, домохранчий корм, можете один одному носи розбивати. Давайте, лупiть один одного… Брати-бастарди, вас же вiдiбрали, вимили, нагодували i в чисте переодягли.