Господар колодязів

Наш би Червонобровий нiзащо не попустив…

– Ось тому ваш Червонобровий розбитий, а Вухатий за ним женеться, – з поблажливою усмiшкою пояснила Анiта. – Вухатий – вiн розумний. У нього вуха великi, так вiн на шоломi собi звелiв викувати залiзнi вуха – ще бiльшi. Щоб у бою його завжди впiзнавали… І вiн нiколи не збирае по селах хлопчакiв на забiй. У нього своя армiя, справжня. Вiн красивий.

У Юстина неприемно дряпнуло всерединi.

– Ти його бачила? – запитав вiн.

– Авжеж, – зiзналась Анiта.

 – Я ранiше… Ще до того, як iз тобою познайомилася, ходила через скельце до Звора в парк. Один раз iз ним говорила… У нього справдi великi вуха. Але вiн усе одно красивий.

– Чому ж ти не залишилася? – похмуро запитав Юстин. – Із Вухатим своiм?

Анiта раптом розсмiялася:

– Так здорово дивитись, як ти ревнуеш… Вухатий – ровесник твоему дiдовi, йому теж за сорок. Тiльки вигляд мае вiн, звичайно, куди як молодший…

Юстину раптом стало дуже, дуже сумно. Так сумно, що навiть опустилися плечi; вiн утiк вiд рекрутського набору, боягузливо втiк, пiдставивши дiда пiд знущання та побоi.

Вiн нiколи не побачить поля битви. Не того, де бенкетують ворони, а справжнього, де сходяться вiйська, де виблискуе на сонцi сталь i вiдразу ясно, хто герой, а хто слимак. Де трiщать пiд кiнськими копитами кiстки – але повалений знову встае, тому що так треба.

І, звичайно, вiн нiколи не побачить шатра, в якому зiбралися полководцi. Не побачить Вухатого Звора в його знаменитому шоломi, не побачить, як вiн проноситься перед своею армiею – не стадом шмаркатих хлопчакiв, а справжньою армiею! – i вигукуе слова, дзвiнкi та гарячi, слова, вiд яких мурашки бiжать по шкiрi, вiд яких кожен солдат вiдчувае себе безсмертним…

Вiн проковтнув слину.

Усе життя вiн голодуватиме i ховатиметься, порпатиметься в землi, удобрюватиме плодовi дерева, продаватиме яблука i вишнi.

Може, власноруч викопавши собi могилу, вiн безповоротно зламав щось у своiй долi? Поховав себе заживо? Може, варто було бути чоловiком – i з’явитися на заклик Червонобрового, щоб хоч здалеку, хоч через лiси списiв подивитися на Вухатого Звора?

– За чим ти зажурився? – запитала Анiта.

– Скажи, – повiльно почав Юстин, – а твое скельце… Чи немае iншого такого, тiльки щоб переноситися – звiдси? Куди захочеш?

– А куди б ти хотiв?

Юстин мовчав.

– Такого скельця немае, – задумливо сказала Анiта.