Господар колодязів

Голод?

Анiта приходила щодня.

– Я тобi попоiсти принесла, – сказала вона одного разу.

Юстин поперхнувся:

– Навiщо? Я ж не жебрак…

– Ну, ти ж менi ковбасу пропонував, – нiтрохи не збентежившись, заперечила Анiта. – Я тобi не як жебраковi, я як другу… І дiда погодуй.

У неi у вузлику було копчене м’ясо, нарiзане тонкими рожевими скибочками. Солонуватий сир, якого Юстин нiколи не пробував. Бiлий хлiб, такий нiжний, що танув у ротi. Жовте запашне масло…

– Звiдки буде? – запитав дiд.

– Вiд верблюда, – сказав задоволений Юстин.

Верблюда вiн бачив один раз у дитинствi – на ярмарку.

* * *

Вони сидiли в межах кола, накресленого на землi, й Анiта розповiдала, що вiйсько Червонобрового повнiстю розбите в битвi при рiчцi Бiлiй, що армiя його супротивника, Вухатого Звора, переслiдуе князя i скоро наздожене його i що чекають великi змiни й потрясiння…

– Де вже бiльшi, – похмуро вiдповiв Юстин.

Дiд потроху одужував – але все-таки дуже повiльно.

– Напевно, ти маеш рацiю, – подумавши, сказала Анiта. – Усiм, хто живе в глушинi, все одно, хто там сидить на тронi – Червонобровий чи Вухатий Звор.

– Не все одно, – заперечив Юстин. – Якщо Червонобровий залишиться – вiн через кiлька рокiв захоче бiйки у вiдповiдь, знову збиратиме по дворах тих, хто хоч скiльки-небудь пiдрiс. Он дiда забрали в рекрути, коли йому було п’ятнадцять.

– А скiльки йому тепер? – запитала Анiта, помовчавши.

– Та вже за сорок.

– Так? – чомусь здивувалася Анiта. – Я думала…

І замовкла.

– Слухай, – сказав Юстин. – А про все це… Про цi битви, про рiчку Бiлу, я навiть не знаю, де вона… Про все це ти вiд батька чула?

– Ну, взагалi-то так, – неохоче зiзналась Анiта.

– У нього е чарiвне дзеркало?

Анiта скривилася:

– Немае в нього нiякого дзеркала. Йому не треба.

– Ого, – шанобливо простягнув Юстин.

– Ти ось що, – думаючи про свое, вела далi Анiта, – ти своему дiдовi – внук?

– Ну, взагалi-то, – тепер скривився Юстин.

– А батьки твоi…

– Нема, – сказав Юстин. – І не було.

– Гаразд, – Анiта не захотiла далi розпитувати. Опустила вii, роздумуючи; Юстину страшенно захотiлося помацати ii щоку. Доторкнутися до м’якого куточка трохи пiдiбганих губ.

– Скажи, – мовив вiн поспiшно, проганяючи геть недозволенi думки, – скажи, а чому цього Звора Вухатим звуть? Це ж нiби як насмiшка.