Цифровий, або Brevis est

Вона день у день переказувала батьковi за ранковою кавою або в недiлю, за розiгрiтим у мiкрохвильовцi снiданком, – переказувала чужi розмови, коментувала подii та реплiки, i на ii одухотвореному молодому лицi ясно палали очi. Вона стежила за життям не менше як сотнi людей, деякi з них були ii близькi друзi, деяких вона щиро ненавидiла: «Пiсля цього його посту, в суботу… Господи, от же ж паскуда, повна паскуда, мерзота, негiдник, ще цим i пишаеться! Я його забанила, не розумiю, як вони можуть ходити до нього й коментувати, це все одно, що купатися в купi гною…»

Мар’яна пiдхоплювала ложечкою полуничку з вази, злизувала бiлий молочний шар i милувалася ягiдкою, тримаючи ii за зеленi чашолистики.

– Ти чого ii розглядаеш?

– Уявляю, нiби зараз лiто, – пояснила Мар’яна. – Дуже люблю червень. У червнi така полуниця, – вона повернула ягiдку, наче ялинкову iграшку. Потiм одщипнула зелену чашечку й кинула полуничку в рот.

– А на фiга тобi блог, Мар’яно? – запитав Арсен. – Вести щоденник напоказ – це якось…

– Дурницi! – Мар’яна трохи образилась.

 – Це обивательське судження людини, далекоi вiд питання. Блоги бувають рiзнi, для рiзних цiлей. Хтось справдi веде щоденник напоказ. Повно таких дурнiв. Їм уваги хочеться. Або скандалу. А я на журфак збираюся, для мене блог – iспитовий майданчик, щоб ти знав. Я пробую деякi концепти.

– Виходить?

– Питаеш! Щодня прибувае френдiв, i це без спецiальноi розкрутки… Знаеш, що я помiтила? Пишеш звичайний, середнiй, непомiтний пост – коментарiв мало, а френдiв додаеться.

Напишеш щось гостре, скандальне – коментарiв багато, а френди починають вiдпадати. Чи то ображаються, чи заздрять…

Арсен помiтив у ii очах особливi iскорки – такi бувають у людини, якiй цiкава тема розмови. От i мама, коли говорить про свiй журнал, нiби свiтиться зсередини.

– Зайди якось, добре? – Мар’яна виловила з вазочки останню полуничку. – У мене у френдах нашi з класу: Лада, Свiтлана, ще отой Кузьма з паралельного…

– Заманливо, – вiн витер губи, лишивши на бiлiй серветцi шоколаднi слiди.

 – Ти на другий урок iдеш?

– Іду, – здавалось, вона розчарована, що розмова так скоро закiнчилася. – А ти?

– А в мене справи, – вiн устав. – Вибач.

* * *

Нiхто не повинен був знати, що Мiнiстр заробив стартовий капiтал розведенням цуценят. Арсен завжди ретельно роздiляв двi своi iпостасi. І, зрозумiло, нiколи й нiде не залишав реальних даних. Його знали як Доктора Веттi, п’ятдесятирiчного лiкаря з Чернiвцiв.