Венера в хутрі

Але бачите, так приемно iнодi порозмовляти з чужинцем, от я й подумав… а потiм знову… вибачте… це й справдi дивно. Двое людей зустрiчаються, щоб нiколи вже бiльше не побачитися. Можна собi дозволити розкутiсть, мовляв, яке менi дiло, що вiн собi про мене подумае. Але це не так. Принаймнi в мене не так. Я не хочу виставляти себе в кращому свiтлi. Такий ось звабник завжди е поеднанням жаги та честолюбства. Якби про моi пригоди нiколи анiчогiсiнько не було вiдомо, я почувався б найнещаснiшою людиною на свiтi, тому й розповiдаю про них кожному стрiчному, i всi менi заздрять, а сьогоднi я виставив себе на посмiховисько.

Я спробував заперечувати.

– Прошу вас, не треба, так воно е – на посмiховисько, бо ж ви не знаете моеi iсторii. Весь свiт знае, що зi мною трапилося, а ви – нi. Коли подобаешся жiнкам, стаеш смiховинно честолюбним, хочеш, щоб кожен був про тебе доброi думки, роздаеш грошi жебракам на вулицi, а своi iсторii – чужакам у шинку. О! Це справдi смiшно. Що ж, мушу вам усе розповiсти за порядком.

Тож будьте ласкавi вислухати мене. Не знаю чому, але маю до вас трохи довiри.

Я подякував.

– Ну, добре. З чого ж ми почнемо? Карт немае!.. Тож я хочу… але нi… i все-таки… Подумайте лишень… добра птиця нiколи не гидить у своему гнiздi. Це скаже вам кожен селянин. Але я не добра птиця. Я така собi легка птиця, весела птиця! Гей, Мошку, ще пляшку токаю! Я хочу розповiсти вам свою iсторiю.

Вiн пiдпер голову руками й замислився. Стало тихо. Знову почулася моторошно-сумна пiсня варти: то з далекоi далечi – наче долинали стогони мерцiв, то зовсiм близько й тихо, мов душа чужинця, що витае серед розпачливих, нестямно-солодких звукiв.

– То ви одруженi? – спитав я нарештi.

– Так.

– Щасливо?

Вiн засмiявся. Його смiх був невинним, наче смiх дитини, але мене вiн покорчив, сам не знаю чому.

– Щасливо? – перепитав вiн. – Що вам сказати? Подумайте на милiсть Божу. Що таке щастя? Ви маете маеток?

– Нi.

– Але розумiетеся трохи на господарствi? Та певно ж.

Ось бачите, щастя, скажу я вам, не село i не маеток, що належить комусь одному, це наче оренда. Хто хоче влаштуватися в ньому навiки, той прагне внести в нього порядок. Хто угноюе землю, хто береже лiс, чи плекае молоду поросль, чи прокладае дорогу, – вiн немов у розпачi, обхопив голову руками, – той, о Боже, той вдае, нiби пiклуеться про наступне поколiння. Оренда ж означае – узяти все цього року, або й нинi, тiльки не потiм, не завтра.