Венера в хутрі

– От бачите, любий брате! – вигукнув вiн у поривi непогамовноi вдячностi, – а спробуйте-но поговорити з ними. – Вiн витягнув iз торби кресало, поклав на нього маленький шматочок губки й став викрешувати вогонь.

– А еврей назвав вас небезпечним чоловiком.

– Он як, – чоловiк дивився на стiл поперед себе й усмiхався. – Мошко гадае – щодо жiнок. Бачили, як вiн вiдiслав геть свою жiнку? Вони швидко спалахують.

Тут спалахнула й губка. Чоловiк заклав ii у люльку, й невдовзi нас оповили сизi хмари диму.

Вiн скромно потупив очi й тiльки посмiхнувся.

Я ж, не кваплячись, розглядав його.

Був вiн, видно з усього, помiщиком: добре вбрання, табакерка багато вишита, поведiнка аристократична. З коломийськоi околицi – в кожному разi з коломийського повiту, бо еврей упiзнав його. Русин – про це вiн одразу ж сказав, та й не такий балакучий, щоби взяти його за поляка. Цей чоловiк мiг подобатися жiнкам. У ньому нiчого не було вiд тiеi грубоi сили, вiд тiеi неприкритоi незграбностi, яку в iнших народiв уважають мужнiстю, вiн був наскрiзь просякнутий шляхетнiстю, стрункий i вродливий, однак пругка енергiя, непереборна впертiсть промовляли в кожному його руховi.

Каштанове пряме волосся, трохи закучерявлена, коротко пiдстрижена борода кидали густу тiнь на обвiтрене аж до засмаги, проте витончене обличчя.

Вiн уже не був зеленим юнаком, проте мав веселi синi очi хлопчака. Невгасима доброзичливiсть i любов до людей м’яко прозирала з цього засмаглого обличчя, з темних борозенок, якi полишило на ньому життя.

Вiн пiдвiвся й пройшовся по шинку. Широкi штани, заправленi у зморшкуватi жовтi чоботи, попiд широким розстiбнутим сердаком пiдперезаним крайкою, на головi – хутряна шапка. Вiн нагадував тих старих i мудрих бояр, що радили раду з Володимиром i Ярославом, iшли в походи з Ігорем i Романом.

Для жiнок вiн мiг таiти небезпеку, тут я евреевi охоче вiрю. Вiн ходив туди й сюди, усмiхаючись, а я з цiкавiстю його розглядав.

З’явилася еврейка з вином, поставила пляшку на стiл, а сама знову примостилася за пiччю, не зводячи з мого спiврозмовника погляду. Мiй боярин саме проходив повз стiл, зиркнув на пляшку – i наче чогось чекав.

– Токай, – мовив вiн весело, – найкращий ерзац гарячоi жiночоi кровi.

Вiн потер долонею груди. Менi здалося, що й у нього щось лежить на серцi.

– У вас, напевно… – я боявся видатись неделiкатним, але вiн сам жваво закiнчив речення.