Венера в хутрі

«Революцiя!» – кричить i пришпорюе далi худого коня.

У селi б’ють на сполох.

Один селянин прибивае сторч косу, надходять ще двое з цiпами через плече. Іншi завертають у двiр.

– Пане! Поляки йдуть!

Я ладую свiй пiстоль, вiддаю нагострити шаблю.

– Жiнко, дай менi якусь стрiчку на шапку, хоч би й дрантиву, тiльки б була чорно-жовта.

Ха! Ха! Чи повiрите?

– Забирайся, – була вiдповiдь, – моя дитина плаче, вмирае, iдь у село, хай зараз же перестануть дзвонити. Забирайся!

– Ого! Тепер усе по-iншому, я скажу бити на сполох по всiх селах.

А пуцьвiрок хай собi плаче – краiна в небезпецi!

Отаке, скажу я вам. Але ж добре…

Врештi вона знаходить хвилинку, щоб побути коло мене. Сидимо собi на канапi, я обiймаю ii рукою за плечi. І тут вона прислуховуеться, чи не ворушиться мале. «Що ти казав?» – питае перегодом. «Нiчого, – кажу, – нiчого». А серце так болить, запевняю вас.

– Де ж твоя кацабайка, Миколае?

– Ах, ти ж сам бачиш, я в хатi, коло дитини.

Та, певно. Волосся як-будь зiбране докупи, одягнена у першу-лiпшу сукню.

Хто ж би то одягався гарно в хатi? Справдi! Часом я не впiзнаю цього вродливого личка. Бо дитина, розумiете… «Коли я причепурюся, дитина мене не впiзнае. Хiба ти сам не бачиш?» – «Бачу, все бачу».

Однак щойно гостi на порiг, хай дитя собi плаче, скiльки влiзе. Тодi вона лиш на хвильку забiгае до дитячоi кiмнати, а потiм наливае гостям чай, смiеться, перемовляеться то з тим, то з тим. Чого тiльки не робиться в нас для гостей!

Ого! Тiльки тодi знову з’являеться на свiт Божий яскраво-зелена кацабайка iз сибiрською бiлкою.

– Повинна ж я бути гарною перед гостями.

От бачите! Якось пiсля довгоi перерви я вибрався на ведмедя. Моя дружина саме колише дитину, й коли я цiлую ii, каже: «Ну йди вже, йди, бо мале збудиш». Що менi робити? Збираюся та й iду.

Мiй лiсничий бачив ведмедя. Але що це? Доведеться розповiсти вам ще одну мисливську побрехеньку. Та хай уже. Потрапили ми в бiду – лiсничий i я. Один селянин побiг додому, щоб попередити.

Що за переполох був у хатi, скажу я вам. Ось ми приходимо, дружина кидаеться менi на шию, пiдносить менi дитя.

А кров, знаете, тече з голови… дитина кричить… «Йди геть!»

Мiй спiврозмовник зневажливо пересмикнув плечима.

– Не варта та краплина кровi навiть сльози бiдного маляти, але… небезпека для мене уже минула, а жiнки – iстоти дуже практичнi. Добре, йду я змивати кров. Лiсничий, старий солдат, забинтовуе мене.