Венера в хутрі

Менi захотiлося заохотити мого нового друга, от я й мовив стримано:

– Кажуть, дитина – запорука кохання.

Чоловiк на якусь мить завмер, вигляд у нього був такий, наче я його смертельно образив.

– Запорука кохання! – вигукнув вiн. – Маете рацiю, запорука кохання. Отож я повертаюся додому. В такому господарствi роботи до бiса! Повертаюся втомлений, наче гончий пес. Обiймаю свою дружину, цiлую, ii долоня вмить стирае усi турботи з мого чола. Я лащуся коло неi, як кiт, а вона смiеться, i… раптом поруч кричить «запорука кохання».

І вже по всьому. Я вам кажу.

Цiлий ранок воюеш iз мандатором, економом, лiсником. Сiдаеш до обiднього столу, не встиг ще й серветки пов’язати (я завжди пов’язую серветку, все за старими звичаями), як чуеться плач моеi «запоруки кохання», бо дитятi не хотiлося на руки до няньки. Моя дружинонька встае, годуе дитину, але дитя вимагае м’яса й кричить. Я втiкаю до сусiдньоi кiмнати. Його забирають, i я можу обiдати собi сам ще й пiсеньку насвистувати, якщо хочу, наприклад:

Скочив котик

На плотик

Й моргае,

Чи моя пiсеньочка

Вам не набридае?

Або ж iду полювати качок.

Цiлий день по колiна у водi. Мрiеш про тепле лiжко. Що ви, примiром, уважаете теплим лiжком? Добрий матрац, чи не так? Теплi подушки, теплу ковдру й гарну жiнку…

Вiн почервонiв i ледь запнувся…

– …Ну ось. Зцiловуеш дружинi щоки, шию, груди, аж вона горить. Гладиш долонями повнi стегна – аж тут кричить «запорука кохання».

Жiнка вистрибуе з лiжка, шасть у пантофлi й ходить туди й сюди, колишучи маля.

Ля, ля, ля! – чуеться пiвночi, а ти спиш… сам. Ля, ля, ля!..

Та минув рiк.

Усiм якось незручно. Щось висить у повiтрi. Кожен чуе це i не може назвати, що ж воно.

Усюди чужi обличчя. Польськi помiщики гасають туди й сюди. Цей купуе коня, а той – порох. А вночi – заграва на небi. Селяни збираються перед шинком: «Це – вiйна або холера, або революцiя».

На чоловiка находить, мовби горе. Раптом вiдчуваеш, що в тебе е батькiвщина, i ii межовi стовпи глибоко вгрузли в слов’янську, нiмецьку та ще якусь землю.

«Що треба тим полякам?» – гадаеш собi й клопочешся долею орла, що на повiтовому управлiннi, та ще своею стодолою. Вночi ходиш довкола своеi господи, щоб нiкому не закортiло пустити тобi червоного пiвня.

Поговорити б iз кимось. Але з ким? З дружиною. Ха! Ха! Ха! Уже репетуе «запорука кохання», бо йому на носа сiла муха.

Виходжу з дому.

На горизонтi червона заграва пожежi. Повз садибу мчить верховий.