Покохати відьму

Коли мене в загоничi приймали, знаеш, як перевiряли мою рубку?

– А-ах та-а-ак? Ну спробуй, зарубай мене.

– Не буду.

Та нiчого ти в мечi не розумiеш! Хто ж рубае жартома? Меч – це серйозно.

– Тодi рубай повiтря, я подивлюся.

Повiтря можна. Я рубонув щосили. Бiль у пальцi, меч iз руки! А коли Панi мiй кинджал вихопила, я й не побачив. Я ж бо вважав, що Вона пустить у хiд той стилет, що в ii лiвому рукавi.

– Зрозумiв?

– Ти зробила так, щоб я сам собi вибив зброю.

(Клинок сковзнув по клинку й зачепився за вусики.

)

– Якщо будеш слухняним, навчу тебе ще й не такого.

Знову як iз маленьким, але я заслужив. Мiг i сам здогадатися якщо чаклунка щось каже, то вона знае, що каже.

– Саме так. Сходи на кухню – ти знаеш, де це. Скажи, щоб тебе погодували, та лягай спати.

Де лягати, я також знаю. Мiж iншим, палець той зламаний зрiсся. Хоча й досi болить.

Навчання вiдбувалося чотирма способами. Наступного дня я прокинувся, як завжди, i майже вiдразу почув у головi: «Вдягнувся? Виходь, я чекаю».

В однiй з кiмнат Палацу стоять (вони й досi там) три смолянi опудала. Ну, не зi смоли вони зробленi, але дуже схоже, i я так казав – Ставай посерединi. Ти знаеш, що робити.

Я витяг меч та кинджал. На опудалах почали засвiчуватись вогники. Якщо це свiтиться лiнiя – рубай по лiнii. Якщо пляма – коли в пляму. Й те, й iнше – обiруч бий. Важко цю рубати смолу, важче за глину. І водночас рубати можеш скiльки завгодно, як пройшов твiй меч, так зразу чи то склеiлася вона, чи зрослася, але навiть слiду немае.

І до клинка не пристае, не тягнеться, чистим виходить клинок.

Вогники що день, то все швидше спалахували… Правий! Лiвий! На центральному та лiвому водночас! Бий! Бий! Бий! Вже до снiданку руки вiдвалюються – i це лише початок! У нас, зазвичай, мечам iмена дають усякi там грiзнi – Стинач Голiв, Пробивник щитiв. Я довго про таке й не згадував, лише десь через мiсяць само собою прийшло – Кривий. Ловка штука. Щодня чи полювання, чи рубка.

Полювання там знамените, звiра всякого бiльш нiж досить, а людей, крiм тих, що в Палацi, взагалi немае.

Ми вийшли з Палацу – величезноi, до речi, споруди, – i до нас приедналася цiла зграя собак, жоден з яких, проте, не гавкав i навiть не скавчав. Вiдiйшовши вiд Палацу крокiв на двiстi, ми опинилися бiля рiчковоi заводi… Пiзнiше ми щоразу йшли однiею й тiею ж стежкою, та кожного разу Вона приводила нас в iнше мiсце.

Панi. Гадаю, ясно, що приводила не стежка, а я.