Покохати відьму

Втiм, у населенiй мiсцевостi я такий трюк повторити не можу. В нульових свiтах – тобто таких, якi не несуть розумного життя, – багато питань вирiшуються легше.

«Бий птахiв з арбалета».

За першим разом я промазав, звичайно. Друга стрiла також правiше пройшла. Третя – лiвiше, перебрав я з поправкою. Лише четверта стрiла досягла мети. Коли я влучав, один iз собак без команди кидався в воду й приносив тiло.

Панi. Та нi, команди були.

Коли я витратив десять стрiл, Панi зiтхнула:

– Для першого разу непогано.

Менi стало соромно так, що далi аж нiкуди – я тiльки зараз згадав, що стрiли ж грошей коштують. Далi ми рушили степом, я до слiдiв придивлявся – ось, наприклад, схожi на лосевi, тiльки бiльшi.

«Рано тобi».

Я аж обурився: як це – рано? Лось – не птах, влучу!

– Якби я бажала здобути м'яса, я б узяла… дещо потужнiше за самострiл. Дай його, до речi, сюди. А дiяти будеш мечем.

Я вже втомився дивуватися: мечем то мечем. Так, слiди маленьких оленiв. Якщо вони схожi на наших, то залягли он у тому гайку.

«Правда твоя, саме там».

Поки ми з Нею напiврозмовляли (напiврозмова – це коли Хазяйка моi думки читае, а сама говорить, або менi в голову думки кидае, а я вiдповiдаю вголос), собаки мовчки оточили гайок i раптом, одночасно, зi скаженим гавкотом погнали оленiв.

«Убий вожака!»

Вожака-то я вбив, хоча вiн в останню мить змiнив напрям i мало не обiйшов мене, а от далi довелося самому покрутитися, аби не розтоптали! З того дня й пiшло отаке полювання. Спочатку рiзнi невеликi звiрi, хiба що спритнi, потiм – i лосiв на мене виганяли собаки, i турiв, i кабанiв… Я тiльки тодi зрозумiв, наскiльки лось чи буйвол схожi на вершника в атацi.

Друга половина дня була присвячена завжди одному – я забув сказати, що Палац стоiть на березi озера, – вiдiйдемо ми берегом подалi, я стаю в човен, саме стаю, i то в такий, що лише особливою милiстю богiв тримаеться на водi, та вiдпливаю вiд берега. А Панi сiдае на колоду, обхопивши колiна руками, вся така маленька…

Панi.

…І Вона спускае на мене привидiв. Тiльки це не душi померлих. Це просто повiтря свiтиться. Але, свiтячись, воно утворювало фiгури озброених чоловiкiв, то пiших, то вершникiв, i менi з ними битися. Першi рази вразливi мiсця на обладунках ставали червоними, але то тiльки першi рази. Якщо я влучав у вразливе мiсце, то привид щезав. Якщо ж вiн дiставав мене своею зброею… Ставало дуже боляче.