Подорожі Лікаря Дуліттлa. Підготовка

На ньому був зношений цилiндр, а в руцi вiн тримав невеликий чорний саквояж.

– Я прошу пробачення, – перепросив я. – В мене була опущена голова i я не побачив, що ви йдете назустрiч.

На мое здивування, замiсть того, щоб розлютитися, що його збили, чоловiчок почав реготати.

– Ти знаеш, – промовив вiн, – це нагадуе менi часи, коли я був у Індii. Одного разу я, так само нахилений, тiкаючи вiд грози, влетiв у жiнку. Але вона несла на головi глек iз патокою, так що я кiлька тижнiв мав на головi солодкi ковтуни i мухи переслiдували мене повсюдно.

Я тобi не зробив боляче?

– Нi, – вiдповiв я. – Зi мною все гаразд.

– Взагалi-то це була настiльки ж моя вина, як i твоя, – сказав маленький чоловiк. – Я теж був нагнув голову. Але дивися, ми не мусимо отак сидячи розмовляти. Ти, мабуть, змок до нитки. Про себе я знаю точно. Як далеко тобi треба йти?

– Мiй дiм на другому кiнцi мiста, – вiдказав я, коли ми пiдвелися.

– Господи, та це ж була мокра брукiвка! – вигукнув вiн. – Констатую, що перiщить, як нiколи.

Ходiмо до мене додому, нам треба просохнути. А така сильна гроза не може тривати довго.

Вiн узяв мене за руку, i ми разом побiгли по дорозi у зворотному напрямковi. Поки ми бiгли, я почав дивуватися, ким би мiг бути цей смiшний маленький чоловiчок i де вiн мешкае. Я був для нього повним незнайомцем, i все-таки вiн веде мене у свiй дiм обсушитися. Така вiдмiннiсть у порiвняннi зi старим червонопиким Полковником, який вiдмовився навiть сказати менi, котра година! Нарештi ми зупинилися.

– От ми й прибiгли! – сказав вiн.

Я пiдвiв очi подивитися, де ми е, й виявилося, що ми стоiмо прямо бiля сходiв, якi вели до маленького будинка з великим садом! Мiй новий друг уже збiг угору по схiдцях i заходився вiдмикати ворота ключами, якi дiстав iз кишенi.

«Сто вiдсоткiв, – подумав я, – це не може бути нiхто iнший, як сам великий Лiкар Дулiттл!»

Гадаю, що пiсля всього того, що я наслухався про нього, я очiкував когось високого, i дужого, i прекрасного.

Важко було повiрити, що цей смiшний маленький чоловiчок iз добрим усмiхненим обличчям мiг би справдi бути Лiкарем. Але ось вiн тут е, вiн пробiг по сходах i вiдчиняе тi самi ворота, на якi я дивився так багато днiв!

Пес Джип прожогом кинувся до нього й почав стрибати й гавкати вiд щастя. А згори лилися потоки ще дужче, нiж ранiше.

– А ви Лiкар Дулiттл? – прокричав я, коли ми поспiшали по короткiй садовiй стежцi, що вела до будинка.