Вояж, або Клуб одиноких сердець

– Хочу, – вирвалось в мене ледве чутно.

Те слово було призначено для матерi, яка чiпко тримала мене за руку, аби я не згубилась в многоликiй юрбi. Та обернулись на той тихий зойк геть усi, мимоволi розступившись.

Запала мовчанка. Мати про щось думала. Всi розумiли, що в цю мить вирiшуеться моя доля. А що це мае бути саме моя доля, то в цьому геть нiхто не сумнiвався.

Я знала, що вiдбуваеться в головi моеi матерi. Я ж бо бачила як свiтилися в неi очi як побачила тую японськую порцеляну. Й досi свiтяться.

– Загортайте, прошу пана.

Натовп вiд несподiванки зiтхнув, наче чобiт вiд натуги репнув.

– Ти що, Катько, здурiла? – зацитькали односельчани на мою матiр, яку звали Катрусею, i аж нiяк не Катькою.

– Що тобi чоловiк скаже? – Вдавались до, здавалось, бiльш дiевих погроз.

– А що менi чоловiк? Я свого розуму не маю, чи що? – смiливо вiдбивала напади мати.

Смiливою вона робилася лише тодi, коли дивним сяйвом засвiчувалися очi. Коли… дуже чогось вже iй хотiлося.

– А грошi? Грошi ти своi маеш? – в’iдливо питала жiнка, що стояла праворуч вiд нас з матiр’ю i зачаровано водила очима вiд одного учасника надзвичайноi подii до iншого.

– Еге ж, маю. На те у мене своя голова аби мати, – вiдрубала мати iй, а заразом i всiм, хто ще тiльки думав вступити в полемiку чи взяти ii на кпини.

Мандрiвний чоловiк продовжував всмiхатися самими очима. Нiжно взяв до рук тi диво-кретки. Потримав якусь мить, начебто прощався i почав загортати в сiрий, проте дуже тонкий папiр, який при цьому урочисто хрумтiв i створював настрiй свята.

Як тiльки-но згорточок опинився в мене в руках, я розвернулась i зробила вiдчайдушну спробу втекти. А раптом хтось з них передумае: мати, або таемничий чоловiк. Та саме голос цього чоловiка мене й спинив.

– Стiй! Тут для тебе ще щось маю, – i полiз долонею у внутрiшню кишеню маринарки, яка, здавалось, нiколи не бачила мила.

За мить вийняв якусь картку.

Я стояла уже далеченько, тож простягти руку не мала змоги. Жiночка в ситцевiй хустинi, що стояла найближче до воза вхопила картку i простягла ii чоловiковi, що стояв ближче до мене. Той чоловiк протяг ii жiнцi в мiськiй сукенцi, а та простягла менi. Кожен хотiв власноруч долучитися до незвичайноi подii, аби понести зi собою хоч згадку про причетнiсть до кольорового дива.