Вояж, або Клуб одиноких сердець

Що не бачиш яке воно малюське?

– То й що? Може то для дiтей?

– Чому б нi? Я чула, що колись пани вмисно такий посуд для своiх дiтей замовляли, аби з малечку прививати гарнi вподобання, – втрутилась моя мати, можливо, з затаеною надiею, що таким чином позбудеться конкуренток. Бо хто захоче для дитини так тратитись? В селi iнший менталiтет.

– Та такого бути не може, – заперечила огрядна жiнка, стискаючи в руках вузлик з чоловiчоi хусточки до носа (саме там, мабуть, тримала усi своi заощадження, бо завжди можна було доплатити готiвкою, якщо раптом бракувало шмаття), – скажiть, добродiю, що маю рацiю, – з надiею в голосi звернулась вона до подорожнього.

– Еге ж, – охоче визнав той, всмiхаючись самими очима, – то е японська порцеляна для кави, – авторитетно прорiк чоловiк i у всiх вiдразу вiдпали усi сумнiви, що саме так воно i е насправдi.

– Що ж нього пити? – не стримався мужчина, який даремно намагався приступитися до воза i якого жiнки кожен раз вiдперали ген на сам зад.

– А що? То одразу треба щось пити? Хай би так стояв – для краси, – вiдповiла йому молода жiнка, вбрана в мiську сукенку, вiд того видива закотивши очi.

– Та йди – таке марнотрацтво, – обурився чоловiк. – та за тi грошi можна… можна… – похапцем додавав про себе якiсь цифри, закинувши назад голову, – можна купити двадцять тарiлок з жовтою квiткою, десять горнят з червоними цятками, бiлий полив’яний баняк i чугунну гусятницю в придачу.

Мандрiвний чоловiк, згоджуючись, кивав головою.

Тi суперечки ще довго б продовжувались, якби мiняйло ще раз не полiз до торби.

Щось зовсiм пласке i завинуте в обгортковий сiрий папiр. Розмiром нагадувало стiльницю, на якiй мати рiзала хлiб.

– Що там? Що там? – Чулося приглушене, бо мовчати в нiкого вже не було сили.

– Ух, ти! – вигукнули всi в один голос.

На самому чубку пiрамiди з розмаiтих дивовиж з’явилося ще одне чудо – набiр новiсiньких рiзнокольорових креток.

– Що з ними робити? – розчаровано спитав чоловiк, який перед тим вiв мову про марнотрацтво, – також любуватися? – не приховував сарказму.

– Чому б i нi? – вiдповiла жiнка в мiськiй сукенцi, але вже не так впевнено. Радше для принципу.