Записки патера Брауна = Father Brown’s Memories

Їi обличчя вiдразу постарiло рокiв на десять i стало набагато усвiдомленiшим. Але не встигла жiнка вимовити й слова, як Джон стрiмко пiднявся на повний зрiст.

– Тiара вже пропала! – заревiв вiн, як слон. – А намисто? Поглянемо, що з намистом!

– Непогана iдея, – схвалив Карвер, коли той кинувся з кiмнати. – Хоча ми, звiсно, тримаемося напоготовi. Я не вiдразу розшифрував записку, i коли закiнчував, зателефонував патер Браун iз Бiчвуд-гауса. Я попросив його поспiшити сюди i сказати, що йду за ним, а…

Його мову обiрвав крик.

– Ось вiн, знову! – верещала вона.

На якусь мить усi побачили картину, що зняла з панни Опал звинувачення у брехнi й iстерii, що часто зводилися на неi. Обличчя, що випiрнуло зi синьоi iмли за вiкном, було блiдим або, можливо, зблiдло через те, воно припало до скла, а великi пильнi очi, оточенi колами, надавали почварi схожостi з рибою, що зазирае з темно-синього моря в iлюмiнатор корабля.

Дiвайн одним махом опинився бiля вiкна, i тут же пролунав несамовитий зойк, що наповнив увесь будинок. Вiн був настiльки потужний, що слова злилися воедино. Однак, почувши його, Дiвайн збагнув, що сталося.

– Намисто зникло, – кричав, з’явившись у дверях, захеканий Джон Бенкс i вiн негайно зник сам, рвонувшись, як пес, що йде по слiду.

– Злодiй тiльки-но був бiля вiкна! – нагадав сищик, кинувшись у сад за шаленим Джоном.

– Будь обережним! – голосила господиня. – У них пiстолети!..

– У мене також, – пролунав голос безстрашного Джона з темноi глибини саду.

Дiвайн зауважив, коли молодик пробiгав повз нього, що той зухвало розмахуе револьвером, i вiд щирого серця бажав, щоб цю зброю не довелося застосувати. Не встиг вiн це подумати, як пролунали два пострiли, що спричинили шалену зграю вiдзвукiв у тихому примiському саду.

– Джон мертвий? – спитала Опал тремтячим голосом.

Патер Браун, котрий просунувся далi в темряву i стояв до них спиною, дивлячись вниз, спростував це:

– Нi, це iнший.

До нього пiдiйшов Карвер, i якийсь час двое людей, високий i низький, затуляли картину, освiтлену мерехтливим i тривожним свiтлом мiсяця. Коли вони вiдiйшли вбiк, всi побачили маленьку сухорляву постать, яка лежала, вигнувшись нiби в останньому поривi.