Записки патера Брауна = Father Brown’s Memories

Гадаете, автомобiлi не змiнилися за десять рокiв? А дороги? У моiй машинi навiть не вiдчуваеш, як обертаються колеса. Здаеться, що летиш по повiтрю.

– Упевнений, що Смiт дуже хоче полiтати, – пiд’юджував Карвер. – Це мрiя його життя. Поiдьте в Голмгейт, Смiте, навiдайте сестру. Та ви просто зобов’язанi з нею побачитися! Поiдьте i залишитеся там на нiч, якщо бажаете.

– Ну, менi доводиться повертатися пiшки, тому, природно, що залишаюся ночувати, – зауважив старий Смiт. – Не варто через це ускладнювати життя молодому чоловiковi.

– Ви тiльки уявiть собi, як зрадiе ваша сестра, якщо ви прибудете не пiшо! – потiшався Карвер. – Справдi, треба поiхати. Не будьте таким егоiстом.

– Саме так, – з бадьорою доброзичливiстю пiдхопив Бенкс. – Не будьте таким егоiстом. Автiвка вас не вкусить. Ви ж не боiтеся ii, еге ж?

– Ну що ж, – погодився Смiт, задумливо моргаючи. – Не хочу бути егоiстом i гадаю, що не боюся.

Вони вiд’iхали вдвох пiд заохочувувальнi махання та вигуки, завдяки яким маленька група вчиняла галасу, як цiлий натовп.

Однак i Дiвайн, i священик, котрi приедналися до цiеi церемонii з ввiчливостi, вiдчули, що саме виразний жест пасiчника надав iй закiнченого характеру. Й iм здалося, що вiн вмiе собi пiдпорядкувати й йому важко опиратися.

Коли автомобiль зник, Карвер повернувся до гостей i рвучко, нiби вибачаючись, промовив:

– Ну ось! – вимовив це з тiею цiкавою сердечнiстю, яка е зворотним боком гостинностi.

Така привiтнiсть рiвносильна натяку на те, що час забиратися.

– Менi треба йти, – сказав Дiвайн.

 – Не будемо заважати копiткiй бджолi. На жаль, я дуже мало знаю про бджiл – iнколи насилу вiдрiзняю бджолу вiд оси.

– Я розводив i ос, – зронив таемниче Карвер.

Коли гостi пройшли вулицею кiлька ярдiв, Дiвайн, сам не знаючи чому, звернувся до свого супутника:

– Досить дивна сцена, вам не здаеться?

– Атож, – вiдповiв патер Браун. – А вам що здаеться?

Дiвайн глянув на низенького чоловiчка в чорному, i в його великих сiрих очах знову щось промайнуло.

– Менi здаеться, – сказав вiн, – що Карвер усiма силами намагався залишитися сьогоднi ввечерi сам у будинку.

У вас такi пiдозри не виникли?

– Можливо, i виникли, – погодився священик, – але я не впевнений, що вони збiгаються з вашими.

Коли того вечора в саду, що оточував особняк, зовсiм смеркалося, Опал Бенкс вешталася темними порожнiми кiмнатами ще вiдчуженiше, нiж завжди. Якби хтось придивився до неi уважно, то помiтив би, що ii звичайна блiдiсть посилилася.