Записки патера Брауна = Father Brown’s Memories

На задньому планi виднiвся ряд освiтлених сонцем вуликiв, уздовж яких походжав iнший чоловiк, мiцний, мабуть, пан Смiт, i ще один, низенький, непримiтний, в чорному вбраннi священика.

– Послухайте! – крикнув невгамовний Джон, не давши Дiвайну привiтатися. – Я привiз ii, щоб вас пiдвезти. Ось побачите, вона краща за «блискавку»!

Губи пана Карвера склалися в посмiшку, яка, мабуть, була люб’язною, але виглядала доволi похмуро.

– Боюся, що сьогоднi ввечерi менi буде не до розваг, клопотiв пiд зав’язку.

– «Як копiтка бджола»,[2 - Дiвайн цитуе Гесiода – першого вiдомого на iм’я давньогрецького поета, засновника дидактичного епосу.

– Слухаю! – вимовив Карвер iз якимось холодним викликом.

– Кажуть, що треба косити сiно, поки сонце свiтить, – продовжував Дiвайн. – Подейкують, що ви збираете мед, поки свiтить мiсяць?

У тiнi крислатого капелюха щось блиснуло, мабуть, очi Карвера.

– Може, тут i не обходиться без мiсячного свiтла, – промовив вiн, – але пам’ятайте, моi бджоли не тiльки дають мед – вони й жалять.

– То ви поiдете на машинi? – нетерпляче спитав переминаючись iз ноги на ногу Джон.

Але хоча в Карвера не залишилося i тiнi зловiсноi багатозначностi, вдовольнити пропозицiю Дiвайна вiн ввiчливо, але рiшуче вiдмовився.

– Мабуть, я не зможу поiхати, – вiдказав вiн. – Треба написати багато листiв. Може, ви будете такi люб’язнi повозити когось iз моiх друзiв, якщо вже вам потрiбен компаньйон.

– Певна рiч! – втiшився Бенкс. – Нехай усi iдуть!

– Красно дякую, – захвилювався священик. – Боюся, що я не зможу: через кiлька хвилин менi треба буде йти.

– Тодi вiзьмiть Смiта, – вказав Карвер майже нетерпляче. – Дивiться, вiн прагне проiхатися.

Смiт широко посмiхався i, так виглядало, що взагалi нiчого не прагнув. Це був дiяльний маленький дiдок у дуже вiдвертiй перуцi – однiй iз тих перук, якi нiтрохи не природнiшi за капелюх.

– Пам’ятаю, – сказав Смiт iз якоюсь чемною упертiстю, – iхав я цiею дорогою десять рокiв тому в однiй iз таких дивовиж. Повертався вiд сестри, з Голмгейта, i з того часу жодного разу не iздив тут автiвкою. Ну i трясло мене, скажу я вам!

– Десять рокiв тому! – глузливо вигукнув Джон. – Двi тисячi рокiв тому iздили у возах, запряжених волами.