Скандальний випадок із патером Брауном = The Scandal of Father Brown

З будинку, як гарматне ядро, вилетiв Іван, довiрений слуга зi шрамом i вусами, i кинувся через галявину до свого господаря. Його сiра фiзiя так i сяяла вiд того, що в будинку розiгруеться кримiнальний роман, i було щось вiдразливе в тому пожвавленнi, з яким вiн спитав, чи не можна оглянути останки.

– Що ж, погляньте, якщо бажаете, – сказав Валантен, – тiльки покваптеся. Нам треба пiти в будинок i дещо з’ясувати.

Іван пiдняв мертву голову i мало не впустив ii.

– Господи! – роззявивши рота, видихнув вiн.

– Нi, – байдуже вiдповiв Валантен. – Але досить, нам час.

Удвох вони внесли тiло в кабiнет, поклали його на тапчан i пiшли до вiтальнi.

Детектив сiв за письмовий стiл неквапливо i навiть наче нерiшуче, але погляд його був твердий, як у головуючого суддi. Вiн щось швидко занотував на аркушi паперу, що лежав перед ним, а потiм коротко спитав:

– Чи всi зiбралися?

– Бракуе пана Брейна, – вiдповiла, озирнувшись, герцогиня Мон-сен-Мiшель.

– Так-так, – рiзким, хрипким голосом додав лорд Гелловей, – i ще, зауважте, немае пана Нiла О’Браена. А я бачив його в саду, коли труп був ще теплий.

– Іване, – наказав Валантен, – пiдiть i приведiть майора О’Браена i пана Брейна. Пан Брейн, мабуть, сидить iз сигарою в iдальнi. А майор, гадаю, зараз вештаеться по оранжереi, хоча я не впевнений.

Його вiрний зброеносець кинувся виконувати наказ, а Валантен продовжував тим самим, по-вiйськовому скупим i рiшучим тоном:

– Усi присутнi знають, що в саду знайшли труп iз вiдтятою головою.

– Я б сказав, – вiдповiв лiкар, зовсiм блiдий, – що цього взагалi не можна зробити ножем.

– Тодi чи не знаете в такому випадку, – продовжував Валантен, – яким знаряддям це можна зробити?

– Із сучасних, вважаю, нiяким, – сказав медик, болiсно вигинаючи брови. – Шию i так просто не перерубати, а тут ще й зрiз дуже гладкий, нiби дiяли алебардою, чи старовинною сокирою ката, або ж дворучним мечем.

– Рани Божi! – iстерично зойкнула герцогиня. – Ну звiдки ж тут дворучнi мечi?

Валантен, як i ранiше, не вiдривався вiд папiрця, що лежав перед ним.

– Скажiть, – спитав вiн, продовжуючи квапливо записувати, – а чи не можна це зробити довгою шаблею французьких кавалеристiв?

У дверi неголосно постукали, й у всiх у кiмнатi захолола кров, немов вiд стукоту в «Макбетi».