Війна світів

 – Господи боже, якi огиднi потвори! – повторював вiн знову й знову.

– Бачили ви людину в ямi? – запитав я, але вiн нiчого не вiдповiв. Ми стояли мовчки, певнiше почуваючи себе один бiля одного. Згодом, щоб краще було видно, я вилiз на якийсь горбочок, мабуть, iз ярд заввишки, а коли оглянувся, то побачив, що мiй сусiда уже подався в напрямi Вокiнга.

Сонце зайшло, на землю лягали сутiнки, а довкола все було тихо. Юрба з боку Вокiнга, здавалося, побiльшала, i до мене сягав ii приглушений гомiн. Гурт людей з боку Чобгема поволi розiйшовся.

З ями не чути було нiякого руху.

Ця тиша пiдбадьорила людей. Можливо, що й новi прибульцi з Вокiнга також додали смiливостi юрбi. В усякому разi з настанням сутiнок натовп почав повiльно й нерiшуче наближатися до ями. Чорнi постатi по двое, по трое рухалися вперед, зупинялись i знову рухалися, витягуючись тонким довгим пiвмiсяцем, роги якого поступово охоплювали яму. Я й собi рушив до ями.

Потiм я побачив, як вiзники i ще дехто наважилися пiдiйти аж до самоi ями.

У цю мить до мене долинув стукiт копит i скрип колiс. Син бакалiйника потяг свiй вiзок з яблуками. А далi, ярдiв за тридцять вiд ями, з боку Горсела пiдходила темна групка людей; попереду якийсь чоловiк нiс бiлий прапор.

Це була делегацiя. В Горселi, нашвидку порадившись, населення вирiшило, що марсiяни, хоч вони й вiдразливi зовнiшнiстю, мусять бути iстотами розумними, отже, треба дати iм знак, що й ми не якась там худобина.

Все ближче й ближче маяв на вiтрi прапор; спершу – праворуч вiд мене, а потiм, коли делегацiя пройшла далi, лiворуч.

Я був задалеко вiд тих людей, щоб когось з них розпiзнати, але згодом довiдався, що там були Оджилвi, Стент i Гендерсон; вони мали на метi спробувати налагодити стосунки з марсiянами. Ця маленька групка немовби притягувала до себе майже зiмкнуте людське кiльце, i багато невиразних постатей простували за нею на безпечнiй вiддалi.

Раптом блиснув спалах, i клуби зеленуватого диму раз за разом тричi здiйнялись у непорушному повiтрi.

Той дим уперемiш з полум’ям був такий яскравий, що темно-сине небо та повитий туманом бурий луг з боку Чертсi, на якому де-не-де бовванiли сосни, раптом здалися зовсiм чорними i майже не просвiтлiли навiть тодi, коли дим зовсiм розвiявся.

Тiеi ж митi почулось якесь глухе шипiння.

Бiля ями, вишикувавшись клином, стояла та делегацiя з бiлим прапором. Вони аж заклякли з такого дива. Маленькi чорнi постатi маячiли над темною землею. На мить спалах зеленаво освiтив iхнi обличчя.