Війна світів

Я повернувся й щодуху кинувся до дерев – ярдiв, мабуть, за сотню вiд ями. Я бiг якось боком i раз у раз спотикався, бо не мiг вiдiрвати погляду вiд того видовища.

Там, серед молодих сосон i кущiв дроку, я зупинився, важко дихаючи, i став чекати, що воно буде. Вигiн, довкола якого росли сосни, був усiяний людьми, що так само, як i я, напiвскутi страхом, дивилися на цих iстот чи, вiрнiше, на купи гравiю бiля ями, в якiй вони лежали. Аж раптом – мене знову пройняв жах – я побачив, як щось кругле й темне смикаеться над самим краем ями.

Це була голова крамарчука, що звалився в яму. Та голова на тлi багряного заходу здавалася чорною. Ось вiн пiднiс плече й колiно вгору, але знову зсунувся на дно, тiльки голова виднiлася. Тодi зовсiм зник, i до мене нiби долинув його кволий крик. Я мало не кинувся бiгти йому на допомогу, але страх не дав менi рушити з мiсця.

Все зникло в глибокiй ямi за купами розкиданого пiску. Кожен, хто проходив iз Чобгема або Векiнга, був би здивований таким видовищем: велика людська юрба безладно розсипалась по канавах, сховалася за кущi, ворота й огорожi й, зрiдка перекидаючись мiж собою словами, – та й то бiльше короткими збудженими вигуками, – пильно дивилась на купи пiску.

Барильце iмбирного пива чорнiло на тлi багряного неба, бiля пiщаного кар’еру стояли покинутi екiпажi, конi iли овес з пiдвiшених торб i копитами били землю.

V. ТЕПЛОВИЙ ПРОМІНЬ

Вигляд марсiян, що виповзали з цилiндра, в якому вони прибули на Землю iз своеi планети, неначе якимись чарами прикував мене до мiсця.

Я стояв по колiна у вересi й дивився на купи пiску. В менi змагалися страх i цiкавiсть.

Я не наважувався пiдiйти до ями, дарма що менi дуже кортiло зазирнути туди. Тому, не спускаючи ока з пiщаного насипу, за яким крилися прибульцi на Землю, я став вiддалiк обходити вирву, шукаючи кращого мiсця для спостереження. Одного разу з’явилися в сяйвi призахiдного сонця якiсь три чорнi кiнцiвки, подiбнi до щупалець восьминога, але тут же й сховалися. Згодом пiднявся якийсь суглобистий стрижень з диском нагорi, що, похитуючись, повiльно повертався кругом.

Що це вони там роблять?

Глядачi розпалися на двi групи: одна, менша, стояла з боку Вокiнга, друга, бiльша, – з боку Чобгема. Мабуть, вони вагалися, як i я. Кiлька чоловiк стояли поблизу мене. Я пiдiйшов до одного з них – це був мiй сусiда, але я не знав, як його звуть, – i привiтався. Та для зайвих розмов у нього не було часу.

– Якi огиднi потвори, – тiльки й вертiлося у нього на язицi.