Машина часу

Далi ще залишилися тьмянi враження вiд якогось смуглявого обличчя з дивним поглядом, втупленим просто менi в очi. Я вважав, що то була маячня, аж доки згодом не зустрiвся з тим поглядом удруге. Пам’ятаю ще й те, як менi крiзь зуби вливали якусь рiдину. Оце й по всьому.

II. ЛЮДИНА НІЗВІДКИ

Каюта, в якiй я опинився, була маленька й досить-таки занехаяна. Якийсь бiлявий, середнього вiку чоловiк iз солом’яно-жовтими вусами й обвислою нижньою губою сидiв поруч, тримаючи мою руку. Добру хвилину ми мовчки й зосереджено дивилися один на одного.

Згори почувся такий звук, нiби хтось там ударив по залiзному лiжковi, а далi глухо й люто заричала якась велика звiрина. Чоловiк, що сидiв бiля мене, вiдразу ж заговорив.

Вiн повторив свое запитання:

– Як ви себе почуваете?

Пригадую, я вiдповiв, що почуваю себе добре. Я не мiг тiльки добрати, яким чином опинився тут. Певне, вiн прочитав це запитання з мого обличчя, бо я сам свого голосу не чув.

– Вас, уже безнадiйного, пiдiбрали в човнi з «Ледi Вейн». На борту човна була кров.

Цiеi ж митi погляд мiй зупинився на моiй руцi. Вона була така худа, що скидалася на шкiряну торбу, в якiй телiпаються кiстки. Дивлячись на неi, я враз пригадав усе, що сталося в човнi.

– Випийте оце, – сказав незнайомець, подаючи менi якусь холодну червону рiдину, що смаком нагадувала кров. Я одразу вiдчув себе краще.

– Маете щастя, – додав вiн, – що потрапили на судно, де е лiкар. – Мова у нього була якась булькотлива, з помiтною шепелявiстю.

– А що це за судно? – повiльно запитав я охриплим вiд довгоi мовчанки голосом.

– Це невеличка торговельна шхуна, що йде з Арiки до Кальяо. Звiдки вона взагалi взялася – я не допитувався. Певно, що з краiни вроджених йолопiв, не iнакше! А сам я – пасажир iз Арiки. Той дурень, що володiе судном, – вiн же й капiтан, на ймення Девiс, – загубив своi капiтанськi права, чи щось таке. З усiх безглуздих наймень вiн не спромiгся вибрати своему судновi нiчого лiпшого вiд «Іпекакуа-ни».

Раптом згори знову долинув якийсь шум – гарчання тварини разом iз людським голосом. Потiм хтось вигукнув: «Нема погибелi на цього бовдура!» – i все затихло.

– Ви були за крок вiд смертi, – провадив мiй спiврозмовник. – Вам би таки й настав кiнець, якби я не вприснув дечого. Вiдчуваете бiль в руках? Це вiд iн’екцii. Ви майже тридцять годин лежали непритомний.