Машина часу

Якусь мить вiн постояв коло дверей, нiби ослiплений свiтлом, а тодi, трохи накульгуючи, як той волоцюга, що намуляв ногу, ступив у кiмнату. Ми мовчки дивились на нього, чекаючи, коли вiн заговорить.

Проте Мандрiвник не мовив анi слова i, доплентавшись до столу, простягнув руку до вина. Редактор налив склянку шампанського й пiдсунув ii господаревi. Той випив i немов ожив; принаймнi вiн огледiвся, i щось схоже на його колишню усмiшку майнуло в нього на обличчi.

– Що в бiса ви робили? – спитав Лiкар.

Мандрiвник, здавалося, не чув запитання.

– Та ви не турбуйтеся, – запинаючись, вимовив вiн, – я почуваю себе цiлком добре.

Вiн замовк, мовчки пiдсунув свою склянку до пляшки i, коли йому налили ще, перехилив ii одним духом.

– Тепер гаразд! – сказав вiн. Його сiрi очi засяяли, а на щоках з’явився рум’янець. Вiн iз видимим задоволенням глянув на нас i пройшовся по теплiй i затишнiй кiмнатi.

– Пiду помиюсь i переодягнуся, а тодi вже розкажу вам усе… – мовив вiн знову, повiльно пiдшукуючи слова.

 – Залиште менi трохи баранини… Я просто помираю вiд голоду.

Вiн подивився на Редактора, що був нечастим його гостем, i спитав, як той почувае себе. Редактор хотiв i собi щось запитати в нього.

– Зараз розповiм усе, – перепинив його Мандрiвник. – Якесь дивне вiдчуття… За хвилину я зовсiм оговтаюсь.

Вiн поставив склянку на стiл i пiшов до дверей, за якими були сходи на другий поверх. Менi знову впало в очi його шкутильгання i зацiкавив м’який звук його ходи. Пiдвiвшися зi стiльця, я побачив, що на ногах у нього були лише подертi й закривавленi шкарпетки.

Вiн зачинив за собою дверi. Я не наважився пiти слiдом, бо знав, як вiн не любить, коли до його особи виявляють надмiрну увагу. Цiлу хвилину я не мiг отямитись.

– Дивна поведiнка видатного вченого, – почув я голос Редактора, що звик мислити заголовками, i моi думки знову повернулися до яскраво освiтленого обiднього столу.

– У чому рiч? – спитав Журналiст. – Що вiн жебрака з себе вдае? Нiчого не розумiю.

Я впiймав на собi погляд Психолога i побачив у його очах вiдбиття своiх власних здогадiв.

Я думав про Мандрiвника, що тим часом накульгуючи пiдiймався сходами. Здаеться, крiм мене, нiхто не помiтив, як вiн налягав на одну ногу.

Лiкар першим опанував свое здивування i подзвонив, щоб подавали гарячi страви (Мандрiвник не любив, коли служники лишалися в iдальнi пiд час обiду). Редактор, бурмочучи щось до себе, взявся за нiж та виделку. Мовчазний Гiсть зробив те саме.