Захребетник

Клинок був трохи коротший, нiж у вчорашньоi брети, але рукiв’я бiльше пасувало Джеймсовiй манерi фехтувати. Замiсть традицiйноi чашки, гарда рапiри формувалася дужками та кiльцями. Двi подвiйнi дужки, стикуючись, утворювали pas d’ane – друге бiчне кiльце гарди. А бiчнi заглибини у звуженiй i затупленiй частинi клинка мiж кiльцями полегшували прохiд пальцiв у pas d’ane.

Це дозволяло активнiше дiяти плечем.

– Не заперечуете, пане, якщо ми ускладнимо завдання?

Лiвою рукою Джеймс оголив дагу.

– Будь ласка.

Мiсяць щедро хлюпнув ртутним полиском на шпагу та на довгий кинджал рябого.

Вулиця Малих Карбувальникiв спала або вдавала, що спить. Зрештою, якщо мирнi баданденцi здатнi спочивати пiд заспокiйливi вигуки сторожiв, чи може iм завадити дзенькiт клинкiв? А якщо й завадить, то чи захоче мирний баданденець цiкавитися таким характерним дзенькотом, що неминуче наводить на маловтiшнi мiркування?

Вiдповiдь в обох випадках одна: нi.

* * *

Хвилина вечора, який переходить у нiч.

Хвилина життя, що переходить у смерть.

Хвилина.

Мiзерiя для розтринькувача, але для двобою – вiчнiсть.

Рiвно через шiсть десяткiв секунд, ущерть наповнених найенергiйнiшими спробами вразити один одного, Джеймс запримiтив у дiях рябого дивну закономiрнiсть. Серед вихру passado i punto riverso, зi всiх рипостiв, ремiзiв, парадiв i фланконад, з купе й ангаже, вольтiв i батманiв, знизу й зверху, лiворуч i праворуч – звiдусюди рябий нахаба намагався вийти на одинединий, до болю знайомий випад.

У правий бiк.

Туди, де в камзолi красувалася ретельно зашита кравцем дiрка.

Вiн колов у цю мiшень iз прими й секунди, терцii та кварти, ба навiть iз геть неможливоi сексти вiн вивертався, показуючи свiтовi чудеса гнучкостi, й знову колов у трикляту мiшень. Вiн «ступав у мiру» i «виходив з мiри», батуючи та нарощуючи дистанцiю, як скажена вiверна, – й знову вiстря шпаги спрямовувалося до заповiтноi мети. Вiн фiнтив i легував, немов поклавши собi за мету перепробувати на практицi всi роздiли книги «Парадокси зброi» пiд авторством Волтера Рiвердейла, Джеймсового пращура.

Складалося враження, що рябий збожеволiв. Що цiлий день метався по Бадандену та шукав учорашнього знайомого, одержимий настирливою iдеею повторення. Що всiею його iстотою заволодiла однаедина пристрасть, схожа на палаючий вогонь, – i ця жага прагла вгамуватися й не бажала охолонути, перш нiж досягне задуманого.