Снулль вампіра Реджінальда

– Хлопчику, ти незамiнний!

– А всетаки…

Здавалося, кiстяк, перетворившись на невидимку, вибрався iз дзеркала в кiмнату й тепер тримае за петельки засмученого Фортуната.

– Ти хворий?

– Я здоровий, наче троль. Мене дружина не пускае.

– Ох, Овал Небес! Мiстрис, скажiть: вiн жартуе?

Старий здивувався так, що морок вiдсахнувся геть. Пiдземелля освiтилося замогильною синявою. Шрам на Гарпагоновiй щоцi почав пульсувати й бризкати iскрами. «Бiжiмо!» – закричав хтось удалинi. Почувся тупiт. Зображення в дзеркалi спотворилося, взявшись кривавими патьоками.

– Вiн жартуе, – квапливо заперечила Мелiс. – Вiн у мене великий жартiвник. Агов, ви де?

– Я тут, – старий повернув дзеркалу колишню яснiсть. Стало видно, що стеля в далекому кутку дала трiщину й осьось може обсипатися. – Ще раз благаю пробачити мою настирливiсть. Із такими клiентами забуваеш про гарнi манери. Фарте, пам’ятай про амулет. «Замурзаний Фрiц», гребеневi хрящi – свiжi. Коли нi, я ображуся. На все добре.

Дочекавшись зникнення старого венатора, Мелiс ретельно протерла люстро вiхтем.

– Гарний у тебе вчитель, – кинула вона чоловiковi.

– Еге ж, – погодився Фортунат.

Учора вiн особисто попросив Гарпагона про «випадковий» вiзит. І Понурий погодився. А мiг же й вiдмовити – мисливець на демонiв прекрасно знав характер наставника. Втiм, трапляються моменти, коли чоловiки повиннi пiдтримувати один одного.

Якщо, звiсно, вони – справжнi чоловiки.

* * *

Площа, що розкинулася перед Реттiйським Унiвермагом, вражала уяву своiми розмiрами.

Вона була така маленька, що гiсть столицi, прийшовши сюди вперше з намiром оглянути визначну пам’ятку, голосно дивувався:

– І це, братчики моi, площа? Так, майданчик, квадратний п’ятачок, дуля з маком. Адже тут двi карети не розминуться без клопоту…

Гiсть стояв, роззявивши рота, й не одразу помiчав кiлька чудес.

Наприклад, другокурсникiв iз факультету iнтенсивного екзерцизму. Нi, ясна рiч, молодi вигнанцi вже самi по собi мали своерiдний вигляд.

Але коли вони галасливою гурбою простували через площу, вiд Унiвермагу до скверу з Дiвицею-зДзеркалом, крок за кроком малiючи, – отут уже хоч стiй, хоч падай! Шлях iм подовжувався замiсть того, щоб скоротитися, маленькi нiжки мiряли простiр, маленькi ручки жестикулювали, зображуючи залiковi паси та помахи…

Вiчний Мандрiвець – свiдок! Крихiткилiлiпутики встигали на додачу викурити по люльцi, перш нiж зникнути остаточно в заростях чагарiв.