Снулль вампіра Реджінальда

Хитнулося, звиваючись, мов червоточина, полум’я смолоскипiв. Зеленавий димок став схожий на рiдке скло. Товчений нефрит струмком потягся вгору, до стелi. Невиразно заговорив череп, клацаючи щелепами. Дзенькiт бубонцiв став гучнiший – тепер вiн голкою вгвинчувався в мозок.

Розширившись, трiщина перетворилася на вузький портал.

У глибинi, серцем у ранi, пульсувала геена.

А посеред пастки стояв…

О, так, юний Фортунат Цвях викликав демона, з котрим нiзащо не зумiв би впоратися.

– Я так i думав, – тужно прорiк викликаний, копнувши ногою найближчий нiмбус-смолоскип.

 – Сiль, бубонцi, самохiд… Захист за Нексусом – вiдмiнно. Виклик за Мерлем – задовiльно. Поведiнка – огидна, але передбачувана. Де тут у нас лозини? На честь дня народження одного нахабного недолiтка, по фiлейних частинах…

Риторичне запитання.

Зрозумiло, Гарпагон Понурий добре знав, де в його домi стоiть дiжка з ропою та лозини, вимоченi саме для таких випадкiв.

* * *

– Звiдки ж я знав, – розвiв руками венатор, коли слухачi вiдреготалися, – що Гарпагон усi виклики з дому замкнув на собi? Бар’ер «Сiм лих», iз «трiскачкою».

Кого хочеш клич, хоч самого Вiчного Мандрiвця – один бiс… Нi, теперто я його розумiю. А тодi… Вiн менi сiдницi так розмалював – куди тому художниковi Пельцлеру! Тиждень спав на животi!

Скарбiвничий подався вперед:

– А страх? Страх у чому? Ви мали на увазi: злякалися появи наставника?

Крива посмiшка послужила йому вiдповiддю.

– Нi, пане. Пiд страхом я мав на увазi зовсiм iнше. Адже портал був справжнiй.

І геена – справжня. Гарпагон демона гнав, спустився на другий ярус Крижаного Пекла, тут йому й дзвiночок… От, виходить, я й побачив навiч: яке воно, пекло. У щiлинку пiдглянув. Кричав потiм ночами. Слiзьми вмивався. Заiкатися почав. Гарпагон вiдшептав, спасибi йому, розумниковi…

Вiдставивши миску, мисливець на демонiв дивився на скарбiвничого та доцента, проте, здавалося, бачив пекло. Не те пекло, в якому встиг не один раз побувати, i не жертвою, а ловцем. Нi, у Фортунатових очах танцював вихор пекла, що вiн побачив його крiзь щiлинку тодi, тринадцятилiтнiм шмаркачем.

Не те, до чого звик, а те, чого не сподiвався.

– Менi цей сон i досi сниться. Я через нього вчитися почав – вiд зубiв одскакувало! Вигляд викохав, щоб у плотi туди спускатися. Учепився в страх: задушу! І от, повiрите – донинi…

Пiднебесся зробилося чорним-чорним. Зiрки спустилися нижче – дослухалися. Галасували гвардiйцi, обговорюючи своi любовнi та вiйськовi пригоди.