Шлях меча

Дзютте Уламок, блазень царственого ятагана Шешеза Абу-Салiма фарр-ла-Кабiра.

І нехай пiсля цього хто-небудь спробуе переконати мене, що ми не схожi один на одного! Ми, Звитяжцi й Придатки; ми… Нехай це знаю поки що тiльки я, нехай тiльки я…

Один пiд небом.

А поки що я непомiтно вiдiйшов на другий план, перетворюючись iз Мене-Чена на Чена-Мене, i сам не помiтив, як Придатки за столом набули iмен i перестали бути Придатками.

Стали людьми.

Чен-Я усмiхнувся присутнiм, пiдсунув високий м’який пуф, якого привiз дворецький, i сiв поруч iз Фальгримом, який захоплено жував.

І вiдзначив мимохiдь, що навiть у Коблановому домi мiцно вкоренилася захiдна мода iсти за столом – а старий звичай сидiти на подушках за дастарханом якщо де й зберiгся, то вже напевно не в Кабiрi.

…До речi, за столом Мене-Чена чекав приемна несподiванка. Виявляеться, Чен – просто Чен, iще до перекинутого кубка – уже встиг запитати коваля Коблана про клинки Мунiра.

Вiдповiдь чекала на нас.

Якщо, звичайно, те, що Чен-Я зараз почую, можна буде вважати вiдповiддю…

– Жили колись, – дочекавшись Чена, урозспiв почав Коблан, – два великi майстри-зброярi, i звали iх Масуд i Мунiр. Дехто схильний вважати iх Богами Небесного Горна або демонами пiдземноi кузнi Нюринги, але ж я краще знаю, що кожен коваль у чомусь бог i в чомусь демон, i не вiрю я дозвiльним вимислам. Людьми вони були, Масуд i Мунiр, якщо були взагалi… А ось у те, що був Масуд Мунiровим учнем й вiд нього одержав свого часу iменне клеймо майстра – у це вiрю.

І не було зброярiв кращих, нiж вони. Але засперечалися вони одного разу – чий меч кращий? – i вирiшили з’ясувати це в давньому випробуваннi. Пiшли Масуд i Мунiр, – кожен iз трьома свiдками, молотобiйцями з дiда-прадiда, i трьома свiдками iз людей меча, – пiшли в Бiлi гори Сафед-Кух…

Коваль важко пiдвiвся, пройшов до маленького рiзьбленого столика на гнутих нiжках i взяв пiалу з остиглим зеленим чаем. Вiн тримав ii легко, дбайливо, i було незрозумiло, як грубi, обпаленi пальцi Залiзнолапого, подiбнi до кореня вiковоi чинари, умудряються не розчавити й навiть не забруднити найтоншу бiлизну порцелянових стiнок.

– І встромили обидва майстри по найкращому клинку своеi роботи в дно осiннього струмка, води якого тихо несли осiнне листя. І будь-який листок, який наткнувся на Масудiв меч, миттево розсiкався на половинки – така велика була спрага вбивства, закладена в лезi.