Шлях меча

Ледь зачувши звук зовнiшнього засува, я квапливо пiдвiвся зi свого лiжка, на якому лежав у повнiй зневiрi, але пiдмайстри спiшно опустили на пiдлогу бiля порога тацi з iжею i встигли зникнути за дверима, перш нiж я перетнув кiмнату. Брязнув засув, я вiд злостi штовхнув ногою безвинну тацю i з безсилою люттю замолотив у дверi руками.

Вiд залiзноi руки на дверях залишалися потворнi подряпини – i все…

4

Спочатку я намагався вмовити Коблана, який щодня заходив до мене в кiмнату. Коваль уважно вислуховував усi моi гнiвнi тиради, а потiм сiдав до столу й починав вiщати щось туманне, з чого можна було висновити, що Коблан справдi трохи звар’ював, а тепер намагаеться заодно звести з розуму й мене.

Я погано слухав його, оскiльки голова моя була зайнята зовсiм iншим. Проте докучливий i нав’язливий, як дзижчання мухи – лише дуже великоi мухи! – Кобланiв голос все ж проникав у мою свiдомiсть, i я мимоволi вiдзначав, що коваль говорить щось про живу сталь, про духовний зв’язок людини з ii зброею й про те, що коли дуже захотiти, коли повiрити…

Я не знаю, чи було це уривками з давнiх трактатiв, викладом стародавнiх легенд чи мареннями самого Коблана, але тiльки пiсля кожноi такоi бесiди коваль брав мою мертву руку своею лапою й стискав металевi пальцi на рукiв’i мого Єдинорога.

І щоб розтиснути iх потiм лiвою рукою, менi щоразу доводилося докласти чималих зусиль.

Коваль iшов, ретельно замикаючи за собою дверi, а я знову залишався сам, i думки моi плуталися, у головi роiлися дивнi, дикi образи, i часом я починав думати, що коваль у чомусь мае рацiю, i я навiть намагався – чесно намагався! – зiмкнути холоднi пальцi… i, природно, у мене нiчого не виходило.

Вiрю? Не вiрю?

Усе було значно простiше. Пальцi, незалежно вiд моеi зневiри чи невiр’я, просто не могли стиснутися – мертвi, марнi шматки залiза…

5

…На п’ятий день менi в голову прийшла дивовижна, але разом iз тим очевидна думка. Вiрнiше, навiть двi дивовижнi, але тому подвiйно очевиднi думки.

По-перше, я звернув увагу, що досить часто менi приносять моi улюбленi страви – а що я люблю, знали далеко не всi, i це iстотно звужувало коло можливих Кобланових помiчникiв; крiм того, цi страви було приготовлено так, що коло звужувалося до однiеi-единоi людини: мого дворецького Коса ан-Таньi.

Кухаря я в розрахунок не брав.

Це було неможливо. Але це було саме так.

По-друге, я раптом згадав про ухвалене п’ять днiв тому рiшення.