Шлях меча

Спав я спокiйно – як людина, що зробила свiй вибiр.

На зорi я прокинувся, сяк-так улiз у свiй звичний одяг – косо-криво, але це не мало жодного значення – причепив до пояса пiхви з Єдинорогом i рушив до дверей. До дверей моеi кiмнати.

А дверi виявилися замкненi.

Ще не розумiючи, що вiдбуваеться, я почав стукати – спочатку здоровою рукою, а потiм – залiзним придатком. Довго нiхто не з’являвся. Нарештi за дверима почулися неквапнi важкi кроки господаря дому. Кроки зупинилися перед дверима, але вiдчиняти Коблан не квапився.

– І чого тобi не спиться? – сонно промурмотав вiн.

– Це моя справа. Менi треба додому, – зажадав я. – Вiдчиняй!

Якийсь час Коблан мовчав.

– Нi, не вiдчиню, – повiдомив вiн пiсля довгого роздуму. – Бо ти й справдi додому пiдеш.

– Саме так! Вiдчиняй негайно! – у менi поступово починало закипати роздратування. – Я повинен повернутися додому!

– Нiчого ти не повинен, – позiхаючи, заперечив iз-за дверей коваль. – А якщо й винен – то менi.

По-перше, маеш у мене в домi жити. По-друге, за руку твою залiзну й за роботу мою тяжку заплатити. То ж сиди тихо й не буди мене.

– Скiльки я тобi винен? – якомога отруйнiше поцiкавився я. – За руку марну? Скiльки, ковалю? Устаде! – в останне слово я вклав уже вiдверте презирство.

Але Коблан не образився й не вiдчинив дверей, як я розраховував.

– Ото коли користь вiд руки з’явиться – тодi й поговоримо, скiльки хто й кому винен, – вiдгукнувся вiн так само байдуже. – А вдома у тебе жодноi користi вiд руки не буде.

І тодi менi моiх грошикiв не бачити. То ж не репетуй, а йди вправляйся. Ось коли стиснеш залiзнi пальцi – випущу й плату погоджуся взяти. А доти – сиди. Годувати буду, напувати буду. Вбиральня сам знаеш де – i не заважае, i пiд боком, i не втечеш…

Справдi, вбиральня була в глухому дворику, вийти в який я мiг iз моеi кiмнати. Сам дворик було обнесений глухим глиняним дувалом у три моiх зрости, i втекти звiдти можна було лише через… загалом, нiяк.

– Отож, що швидше меч у нову руку вiзьмеш – то швидше додому повернешся, – по-фiлософськи закiнчив Коблан, i його кроки вiддалилися з такою ж неквапною ваготою.

Спочатку я не повiрив власним вухам. Мене, Вищого Чена Анкора, одного з найвiдомiших i найзнатнiших громадян Кабiра та й узагалi емiрату, – мене замкнув у себе вдома звихнений коваль?!

…Утiм, незабаром довелося повiрити. За годину два пiдмайстри принесли менi снiданок.