Шлях меча

Навiть навпаки.

– Певно, Друдл? – раптом запитав Коблан, зупиняючись просто передi мною.

– Вiн, – вичавив я, похлинувшись вином.

Коваль задоволено хмикнув i знову заходився мiряти кроками кiмнату.

– Друдл, Друдл, Друдл Муздрий, – буркотiв вiн у такт ходьбi. – Друдл… Найлютiший язик Кабiра. І про мене, певно, казав, що я – дурень… Казав чи нi?

Я зам’явся. Сказати правду – образиться коваль. Збрехати – однаково випливе, рано чи пiзно. І взагалi, не люблю я брехати. Не люблю й не вмiю.

Я вже вiдкрив було рота, щоб сказати «так», але замiсть цього просто кивнув.

Коваль зупинився посеред кiмнати, трохи подумав про щось свое; потiм, певно, дiйшов якогось висновку й повернувся до стола.

– Якби збрехав – вигнав би я тебе, – довiрчо повiдомив менi Залiзнолапий. – Геть. А так – поговоримо…

3

…У кузнi було дуже жарко. У кутку палав горн, бризкаючи довкруж гарячими червоними вилисками. Іншими джерелами свiтла були: невелике вiконце пiд стелею й кiлька запалених смолоскипiв.

Третiй пiдмайстер орудував ковальським мiхом, роздмухуючи горн – який i без того, на мiй неосвiчений погляд, горiв доволi добре.

По стiнах на вбитих гаках були розвiшано в зразковому порядку молоти, молотки, молоточки, зубила, клiщi, щипцi й ще безлiч iнших iнструментiв, назви яких я не знав.

Доки я з цiкавiстю оглядав кузню, Коблан нетерпляче махнув менi рукою, запрошуючи йти за собою.

У протилежнiй вiд входу стiнi кузнi, за три кроки вiд горна, виявилася ще однi дверi, яких я ранiше не завважив. Коваль вiдчинив iх i, пригнувшись, щоб не знести головою одвiрок, увiйшов.

Я протиснувся слiдом.

Це було якесь пiдсобне примiщення, але менi на гадку одразу спали два слова: царство металу.

Тут справдi виявилося царство металу. Чого лише там не було: просто смуги, бруски й листи сталi, бронзи, мiдi й рiзних сплавiв, старi й новi iнструменти, цiла й поламана зброя, кухонне начиння, ланцюги, деталi огорож… все це багатство було акуратно посортоване й розкладене так, що дбайливий хазяiн мiг запросто вiдшукати будь-яку потрiбну рiч.