Шлях меча

– Вищий Чен? – прокашлявшись, хрипким басом запитав коваль, i привiтностi в його голосi було стiльки ж, як у гарчаннi марно розбудженого лева.

Я пiдвiвся i поклонився, вiдчувши легкий бiль у затерплому хребтi.

– А ви, я гадаю, устад Коблан… е-е-е…

Не доказавши, я глянув на його руки. Нi, не руки – лапи. І якщо те, що я бачив, не було обманом зору, – коваль виразно заслуговував свого прiзвиська. Так само, як i звання устада – майстра, що мае учнiв iз правом на власне iменне клеймо.

– А хто ж? – гмикнув Коблан.

І вiдiйшов, пропускаючи мене вперед.

За кiлька хвилин ми опинилися в просторiй i доволi свiтлiй кiмнатi, однак чомусь майже порожнiй. Крихiтний рiзьблений столик на гнутих нiжках, килим на пiдлозi, приосадкувата тахта в кутку – i все.

Ага – на столику надзвичайно гарний мiдний глечик i двi пiали.

Коваль мовчки наповнив пiали й присунув одну менi.

– І? – очiкувально й доволi непривiтно запитав вiн, коли я зробив кiлька ввiчливих ковткiв i поставив пiалу на стiл.

Вино було надмiру мiцне й гiрке.

– Чудове вино, – кривлячи душею, сказав я. – Просто чудове.

– Таверна за рогом, – вiдрiзав Коблан, опускаючись на килим i пiдтискаючи пiд себе великi волохатi ноги. – Хiба ти вино пити до мене прийшов?

Не можу сказати, щоб початок розмови мене дуже обнадiяв. Зате розлютив i повернув самовладання.

– Гидотне в тебе вино, устаде Коблане, – я сiв навпроти й зухвало усмiхнувся в обличчя ковалевi (вiрнiше, у тi острiвцi, що визирали з океану бороди). – Нагадаеш, я потiм розпоряджуся, щоб тобi кiлька бочок тахирського мускату доставили…

Коваль глянув на мене зацiкавленiше, а я гострiше вiдчув, у яку дурнувату ситуацiю втрапляю.

– Ось, – я засукав правий рукав i показав Коблановi обрубок. – Бачиш?

– Бачу, – похмуро вiдповiв коваль. – Не слiпий.

– І я бачу, – жорстко сказав я. – Отож, я знову хочу тримати меч у цiй руцi.

– Як ти це собi уявляеш? – запитав коваль, подумавши.

– Погано уявляю, – чесно зiзнався я. – Щось на кшталт залiзноi руки…

І осiкся.

Коваль оглянув мене уважним поглядом з голови до нiг.

– Ти дурень? – поцiкавився вiн.

– Так, – несподiвано для себе самого пiдтвердив я.

– Схоже, – погодився Коблан. – І хто тобi таке нарадив?

– Та, – ухильно вiдповiв я. – Ще один дурень…

Коваль добряче ковтнув зi своеi пiали, пiдвiвся i пройшовся по кiмнатi. Я вiдчув, що в горлi у мене пересихало, i теж поспiшив пiднести до губ пiалу. За цей час Кобланове вино кращим не стало.