Шлях меча

 – Хочу – i не можу наказати тобi. Але iнакше, зiткнувшись iз Іншими, ти будеш… приречений.

– Я?! А чому я?..

– Не перебивай мене! І вислухай до кiнця. Я припускаю, що Емрах, бажаючи помститися за друга, справдi навчиться… – емiр усе не мiг вимовити потрiбне слово. – І я навiть припускаю, що вiн зможе знайти корiнь злочинiв. Але я хочу, щоб у цей момент поруч iз iт-Башшаром була людина, здатна не лише на… необачнi вчинки, але й на розумiння. Інакше ми будемо гасити вогонь вогнем. Тим паче, що в Емраха напевно будуть послiдовники.

Помста – хвороба заразна, на кшталт чуми…

– Так, заразна, – тихо погодився я. – Гiрша вiд чуми.

– Рано чи пiзно ти сам дiйшов би до цього, – кивнув емiр. – Я лише трiшечки пiдштовхнув тебе. Просто ти – один iз небагатьох, здатних устояти на межi. І… ти вже змiнився. Хiба ти не завважуеш?

– Завважую, – хрипло мовив я, не впiзнаючи власного голосу, i вiдкинув правий рукав халата, оголюючи обрубок. – Але ще я завважую й оце… Не годжуся я тепер у героi. Сам, без руки…

– Ти будеш не сам.

Пошуками будуть займатися й iншi, крiм Емраха з Харзи й тебе. А найвищу буллу, що забезпечить тобi сприяння по всьому емiрату – а подекуди й поза ним – я вже заготував. Тепер що стосуеться твоеi руки…

Емiр якось дивно глянув на мене.

– Є людина, який береться допомогти тобi, – закiнчив вiн.

Я вiдчув за спиною якийсь рух i швидко обернувся.

Передi мною стояв блазень. Друдл Муздрий.

Доволi кремезний чолов’яга, схожий на пустельного тушканчика, якщо можна уявити собi тушканчика з тхоровою непосидючiстю, нахабнiстю портового пацюка й багатьма iншими сумнiвними для тушканчика рисами.

Восьмикутна фiрузька тюбетейка дивом трималася на його поголенiй лискучiй потилицi, а численнi плями на куцому вовняному халатi-джуббе промовляли про ряснi обiди, що супроводжувалися не менш, а то й бiльш рясними узливаннями.

Крихiтнi блазневi очки блищали двома чорними маслинами, а мiж ними червонiла слива кирпатого носа; мiсяць його обличчя вiнчала чорна цап’яча борiдка, немита й нечесана вiд сотворення свiту.

Або й довше.

Таким стояв передi мною найблазеннiший Друдл Муздрий, усмiховище всього Кабiра.

Зi своiм дурнуватим тупим кинджалом за поясом. До того ж, iз дитячим маленьким ятаганом, якого тягав останнiм часом.

– Поговори з Вищим Ченом, Друдле, – спокiйно мовив емiр. – А я не буду вам заважати.

Дауд Абу-Салiм несподiвано легко пiдвiвся на ноги й беззвучно розчинився серед тiней.