Шлях меча

i майже завжди невчасно, не там i не тому, кому слiд…

У моему вiцi – а я змiнив уже п’ятого Придатка, вiддаючи перевагу послужливому й умiлому родовi Анкорiв iз загубленого в барханах Верхнього Вея, окраiни Мейланя – отже, в моему вiцi вистачае шести-семи традицiйних турнiрiв на рiк i, звiсно, звичайних Бесiд зi знайомими Звитяжцями, доволi регулярних.

Певно, найчастiше я зустрiчався з Вовчою Мiтлою – розгалуженою, на кшталт оленячих рогiв або скуйовдженого хвоста степового вовка, пiкою з вулицi Лоу-Расха – але вона тиждень тому повезла свого Придатка кудись у гори; i, правду кажучи, я нудьгував за Мiтлою, сподiваючись на ii повернення бодай до середини найближчого турнiру.

Менi подобалося прослизати мiж ii зазубреними вiдростками. Це було… це було прекрасно. Не те що з моiм приятелем-суперником, завше фамiльярним, як i вся його дворучна рiдня, еспадоном Гвенiлем Лоулезьким – вiн пiд час Бесiди волiв обрушитися на тебе всiею своею тушею, змушуючи спiшно пружинити й вiдлiтати вбiк; а потiм Гвенiль вiддалявся, нахабно розвалившись на плечi двожильного Придатка з породи свiтлявих мешканцiв пiвночi й оголеним клинком випромiнюючи образливу зневагу.

Я поворушився, згадуючи колишнi образи. І розслабився, згадавши, що образи – колишнi. На недавньому турнiрi в зовнiшньому дворi замку Бурайя я таки пiдловив захопленого Гвенiля на його коронному змаху, i мое вiстря легенько торкнулося борлака на дужiй шиi його Придатка – а навiть самовпевнений еспадон чудово знав цiну мого доторку.

– Ростеш, Однорогий, – розчаровано присвиснув Гвенiль, опускаючись униз i вперше не поспiшаючи влягтися на плече завмерлого Придатка. – Лишень не затупися з гордощiв…

Я вiдсалютував Лоулезькому гiгантовi, i вiдтодi часто згадував замок Бурайя i свiй трiумф.

Але все ж – звiдки взявся цей дивний харзiець? Заради Грозового Клинка – це випадковiсть чи замiр?! Юний забiяка, що недавно прибув у Кабiр, чи досвiдчений Звитяжець, який розважливо пробуе сили наодинцi, без глядачiв?.

…Дрова в камiнi майже прогорiли. У дверi зали вервечкою пройшли Малi Звитяжцi мого дому, розгойдуючись на поясах своiх Придаткiв i виблискуючи однаковими – фiолетовими зi срiблистим прошивом – пiхвами.

– Вiтаемо тебе, Вищий Дан Г’ене! – коротко брязнули Малi, доки iхнi Придатки юрмилися бiля камiна, накривали на стiл, пересували крисла й витирали iз вiтражних шибок пил, якого не було, шарудячи курним оксамитом штор.

Я кивнув iм iз килима.