Шлях меча

 – Тут не мiсце й не час для Бесiд…

– Дозволь назватися, Вищий Дан Г’ене, – iз несподiваною смиреннiстю заявив харзiець, клацаючи крiпленням рукiв’я й спокiйно випрямляючись у руцi Придатка. – Я – Маскiн Сьомий на прiзвисько Пояс Пустелi, з Вищих Звитяжцiв Харзи.

«То й що?» – ледь було не запитав я.

На щастя, мiй вiрний Заррахiд, який не знав про мою вчорашню Бесiду з харзiйцем, повернув коня нашоi розмови на стежку ввiчливостi.

– Ви робите нам велику честь, Вищий Харзи Маскiн Сьомий, – ненав’язливо втрутився есток, шанобливо й водночас доволi незалежно кланяючись.

І Заррахiд замовк на пiвсловi, вдатно змусивши харзiйця або перервати виниклу паузу або вiдiйти.

Пояс Пустелi, який знову оповився довкруж Придатка, уважно вивчав Заррахiда – його стрункий клинок, складну гарду з кручених смуг, дерев’яне й обтягнуте шкiрою з насiчками рукiв’я, великий набалдашник-яблуко…

– Якщо такi Малi зi свити роду Дан, – задумливо прошелестiв вiн, – то якi ж Вищi? Утiм, я вже трохи знаю – якi… Я запрошений сьогоднi в дiм фарр-ла-Кабiр, о достойний Малий, чийого iменi я не знаю i чия форма нi про що менi не промовляе, крiм як про вроджену гiднiсть… Передай Вищому Дан Г’ену, щоб вiн у гостях менше розповiдав i бiльше слухав, бо той, хто не мовить, а мовець не знае.

І ми з Заррахiдом залишилися на спорожнiлiй вулицi самi.

– Куди тепер, Вищий? – запитав Заррахiд, немов ми лише на хвилину, i через зовсiм дрiб’язкову причину, перервали нашу поiздку.

– Назад, – сказав я. – Додому.

– Абсолютно правильно, – завважив есток, рушаючи до залишених коней (причому й справдi залишених, бо мерзотник кончар уже кудись утiк!).

– Ото ж бой воно, – похмуро брязнув я. – Перевдягтися… Це саме те, що необхiдно менi в першу чергу.

Роздiл 2

1

…Виблиски вiд смолоскипiв послужливо металися по стiнах коридору, немов розчищали дорогу низцi наших тiней помiж лiпними прикрасами пiд стелею, що починалися приблизно на довжину мого клинка вище вiд голови Придатка Чена.