Шлях меча

Як шкiряна лялька, набита всiляким мотлохом уперемiш iз бронзовими виливками, коли Шешез Абу-Салiм або той же еспадон Гвенiль демонструе перед трибунами чистоту рубки, а знавцi славетного удару вже готовi заверещати, захоплено вириваючись iз пiхов i спалахуючи пiд променями опiвденного сонця.

Але лялька нiколи не лежить ось так – жалюгiдно й неприродно пiдвернувши голову й далеко вiдкинувши безсилу руку, немов i пiсля смертi намагаючись дотягнутися до рукiв’я нещасного Шамшера, який перетворився на двi такi ж мертвi половинки колись живого Звитяжця.

Вони лежали зовсiм однаково – Звитяжець i його Придаток, – хiба над останнiм iз дзижчанням вився рiй жирних зеленуватих мух. І, вiдкотившись убiк, притулилася до глиняноi огорожi самотня бронзова кулька з гарди вбитого Шамшера.

– Вибачте! – почулося поруч зi мною.

Я вiдiйшов убiк, i трое важких списiв, Звитяжцiв iз роду Чиань, потужний i широкий наконечник яких урiвноважувався стовщенням на iншому кiнцi ратища, порiвнялися зi мною i наблизилися до трупа.

Третiй перебрався своему Придатковi на спину, i той дбайливо пiдняв обома руками загиблу шаблю. І менi чомусь стало соромно, що я не знаю iменi вбитого, що я нiколи не зустрiчався з ним нi в Бесiдах, нi на турнiрах, i тепер уже нiколи не зустрiнуся.

Нiколи. Це слово було важче вiд Гвенiлевого удару i невмолимiше вiд Заррахiдового випаду.

Нiколи.

…Так вони i вийшли – три прямi списи Чиань – несучи зламаного Звитяжця i розрубаного Придатка, несучи пустельною вулицею кривавий жах, що прийшов у Кабiр; i тi iз зiвак-Звитяжцiв, хто був у пiхвах або в чохлах, оголилися в мовчаннi, салютуючи процесii i думаючи кожен про свое.

А я думав про те, що неможливе iнодi приходить до тебе й каже, усмiхаючись: «Добридень! Пам’ятаеш мене?.

– Добридень! Пам’ятаеш мене? – пролунало за спиною, i я здригнувся й змусив Придатка Чена обернутися.

Харзiець i далi обвивав талiю свого кривоногого Придатка, тiльки зараз не височiла поруч похмура кутова вежа Аль-Кутуна, i засмученi Звитяжцi розходилися хто куди, несучи в душах частку спiльного болю й сум’яття.

– Хiба ти вчора не довiв до кiнця Бесiду? – похмуро поцiкавився я, забувши, що весь вечiр мiркував над загадкою Звитяжця з Харзи.