Шлях меча

Про все це я думав, доки Придаток Чен виходив у двiр i сiдав на коня, вiдкидаючи лiву полу верхнього халата-каби iз зеленого шовку – щоб тканина не туляла менi огляд i не заважала пiд час поiздки спiлкуватися з Заррахiдом. Сам есток, супроводжуючи мене, зазвичай розташовувався на правому боцi свого Придатка, який однаково володiв обома руками, таким чином при кiнному виiздi в мiсто ми опинялися майже впритул – це, ясна рiч, дуже зручно для приватних розмов у мiськiй товкотнечi.

І не обов’язково верхи.

– Вiдчинити брама перед Вищим Мейланя Дан Г’еном! – коротко i владно продзвенiв есток Заррахiд, суворо дотримуючись усiх належних iнтонацiй i ритуальноi дистанцii мiж нами – рiвно пiвтори довжини мого клинка.

Звiсно, брама вiдчинили б i так, без спецiального наказу, але традицii е традицii, i не менi змiнювати встановлене предками.

А якщо вже змiнювати, то починати варто зовсiм не з церемонii виiзду в мiсто.

Придаток Чен пiдвiвся в сiдлi, влаштовуючись зручнiше, i злегка зачепив пiдборами кiнськi боки, через що нервова тварина затанцювала пiд нами, застригла вухами i спробувала стати дибки.

Я лунко шльопнув коня по крупу, Придаток Чен туго натягнув повiд – i за мить ми рушили повз молодцювато виструнченого Цзи Третього Вуса.

Я не знаюся на конях, i менi не соромно про це казати. Деякi кабiрськi Звитяжцi вiддають перевагу кiнним Бесiдам, i вiд них тiльки й чуеш про сiдла, правильну посадку Придаткiв i переваги удару руба при швидкiй iздi. О нi, це не для мене… Дан Г’ени, звичайно, визнавали коней, та лише як зручний засiб пересування, а вести Бесiди ми полюбляли по-дiдiвськи – не на стрибучiй спинi ошалiлоi тварини, а маючи пiд Придатковими ногами надiйну i звичну землю.

Мейланьськi Дан Г’ени ведуть Бесiду пiшими, i тому ми завжди вiддавали належне блискавичному випаду, байдуже ставлячись до рубання. Хiба в крайньому разi…

Утiм, я не сумнiвався, що в столичних стайнях Мейланьського Єдинорога жують свiй овес не найгiршi конi ненайгiрших порiд.

Звiсно, Заррахiд постарався… он, iде позаду, як вилитий, мов народився в сiдлi!

Цiкаво, а де насправдi народився мiй чудовий дворецький, мiй суворий i мовчазний есток Заррахiд?

– Куди поiдемо, Вищий? – делiкатно запитав Заррахiд, порiвнявшись зi мною.

За межами дому, та ще й наодинцi, есток трохи послабляв сталевi обручi пристойностi, якi сковували його звичайну поведiнку. Крiм того, схоже, щось хвилювало Заррахiда пiсля виiзду в ранковий Кабiр.