Пасербки восьмої заповіді

Нечуваним ривком вона пiдтягла колоду, вилiзла на неi, висмикнула з потайних пiхов у рукавi Джоша його вузький нiж i одним рухом – лезо був гострим, як бритва, – перерiзала ремiнь.

Мовчун, як той лантух, упав на долiвку, i Марта, утративши рiвновагу, впала зверху.

Пропущений через пряжку кiнець ременя защипнуло мiдним язичком, петля нiяк не хотiла розпускатися, руки Марти тремтiли, Одновухий нестямно вилизував рiдне посинiле обличчя з бiлими плямами очей – чумний кошмар обступив Марту зусiбiч i задоволено щирив божевiльну пащу.

Цiлковита безвихiдь.

Найсправжнiсiнька.

Мартi хотiлося завити, як щойно вив пес, а якщо не стане сил навiть на виття – повiситися тут-таки, на тiм же ременi…

Але замiсть цього, ще сама не розумiючи, що робить, вона вiдштовхнула пса, взяла в долонi холодiюче обличчя веселого кишенькового злодiя, який загинув через неi, i прикипiла поглядом до мертвих очей.

Наступноi митi свiча, жалiбно блимнувши, узялася кiптявою, пес нажахано заскиглив, а з темряви, що скулилася в закутку, почувся глузливий голос:

– Ти спiзнилася, жiнко.

Марта Івонич, прийомна дочка Самуiла-турка iз Шафляр, знала, хто говорить зараз iз нею. Зовсiм поруч, невидимий у могильному мороцi хижi, стояв Великий Здрайця – лише зблиснуло рудим полиском пiвняче перо на беретi та ковзнули лепiтки по срiблу пряжки.

О, цей мiг пообiцяти багато чого! Може, навiть вiдпустити Джошеву душу в обмiн…

«Нiколи не ставайте на шляху у Великого Здрайця, – казав Самуiл-баца.

Вiрити не можна. І перетинати йому шляху теж не можна, тим бiльше, що це все одно даремно; але Марта вже затялася: зi звичною вiдстороненiстю потяглася вперед, до мерця, якого вона могла уявити тiльки живим; не простягнувши невидимоi руки, як звичайно, всiею своею iстотою вона кинулася назовнi – i невидимi ворота з брязкотом розчинилися перед жiнкою.

Цього разу за ворiтьми не було пiдвалiв, скарбниць i лабiринту. Не було й Стражiв, убитих самим Джошем ще тодi, в ii мареннi, в ту мить, коли Мовчун пiдписав кров’ю диявольський договiр, чим зняв охорону власноi душi, – о, тепер вона розумiла це! – навколо простяглася схожа на вiспяне обличчя рiвнина, вона ледь помiтно мерехтiла в яскравому мiсячному свiтлi, у сивiй просторiнi бродили примарнi тiнi, а прямо перед ворiтьми лежала оголена людина.