Пасербки восьмої заповіді

Я бiльше не можу бачити тебе вранцi живою, знаючи, що вночi спостерiгатиму знову до найдрiбнiших подробиць твою смерть. Я плутаю сон з дiйснiстю i незабаром збожеволiю. Борги треба сплачувати. Ми бiльше не побачимося. Якщо ти не спалила листа, прочитай його – i все зрозумiеш. Якщо ж спалила… утiм, пусте. Я люблю… Я любив тебе, Марто!

Прощавай.

Твiй Джош».

В очах у Марти на мить потемнiло, iй здалося, що серце зараз не витримае – зупиниться. Потiм вона кинулася до скриньки, де зберiгався лист, тремтячими пальцями розiрвала дебелий вощений папiр…

…Пiвняче Перо дав Джозефовi рiвно рiк.

Пiсля чого Мовчун мав повiситися опiвночi в занедбанiй хижi на виiздi з мiста, неподалiк вiд окраiни Гюртеля.

Слуги ледве встигли вiдкрити ворота, коли Марта на гарячково засiдланому жеребцевi, не розбираючи дороги, промчала розкiшним баронським парком, топчучи iталiйськi троянди та голландськi тюльпани; копита жеребця пiдривали м’яку чорну землю, розкидали навсiбiч пухкi грудки, безжалiсно ранили доглянутi клумби й квiтники – i тiльки вiтер здивовано присвиснув услiд вершницi, яка зникла за поворотом.

– Божевiльна! – з прикрiстю й захопленням пробубонiв садiвник Альберт i, зiтхаючи, пiшов виправляти завданi Мартою збитки.

9

«Надто пiзно!» – немов похоронний подзвiн пролунав у Марти в головi гул дзвiницi з церкви Санкт-Марiя-Ам-Гештаде. Вiн сповiщав про пiвнiч. Буквально впавши зi спини храпливого коня, жiнка кинулася через луку до ледь помiтноi в темрявi чорноi плями – до хижi.

Неслухнянi пiсля шаленоi гонитви ноги пiдгиналися, заплутувалися в густiй травi. Марта двiчi падала, зачепившись за вузлуватi коренi, що казна-звiдки й узялися на лузi – а у свiдомостi, дедалi наростаючи, усе ще вiдлунював рокiтливий дзвiн, i

вторило йому з темноi хижi безнадiйне собаче виття, вiдлякуючи довколишнiх жалких упирiв – чи, може, то Мартi тiльки здалося?..

Вискнули й розчинилися замшiлi дверi, зависли на однiй iржавiй петлi, свiчка, що горiла в кутку хижi, жбурнула жiнцi в обличчя рванi вiдблиски – i Марта побачила: важка колода вiдкотилася вбiк, а вив тут пес на кличку Одновухий, не дуже давно пiдiбраний Джошем у iхньому улюбленому парку бiля ставка з лебедями… А над невтiшним собакою погойдувалося на туго натягнутому поясному ременi тiло людини.

Джозеф.

Вона спiзнилася.

Пес почав стрибати навколо Марти з нiмим благанням в очах – i божевiльна, не людська, скорiше, звiрина надiя кинула Марту вперед.