Пасербки восьмої заповіді

Борошняний пил пудрою осiдав на темних косах жiнки, набивався в рот i в нiс, утрудняючи дихання, але все-таки це було краще, нiж тягтися пiшки. Одновухий Джош перевальцем трюхикав поряд i, висолопивши рожевого язика, скоса позирав на мiрошника, що правив волами, – тихого дрiбненького дiдка з умиротвореним виразом на вицвiлому од вiку обличчi, вiд чого мiрошник скидався на затерту статую святого, яких чимало наставлено клопотами довколишнiх рiзьбярiв у церквах Опiлля й Тенчина.

З iншого боку бiля воза ступав мiрошникiв син – невисокий здоровань iз плечима завширшки як стiл.

Побачивши його ведмежу статуру мимоволi спадае на думку, що мiрошничиха замолоду скочила в гречку з кимось iз кремезних лицарiв-гуралiв[4 - Гуралi – вiльнi горцi Пiдгалля, чий побут у рiдних горах був схожий на побут запорозьких козакiв.], котрi полюбляли у вiльний вiд розбою час молоти борошно на чужих жорнах.

Зрiдка мiрошникiв син вiдставав i, вдаючи, нiбито ловить собi гав, по-звiриному швидко зиркав на собаку Марти, i тодi в його очах спалахували неприемнi зеленi вогники.

Марта й сама якось це помiтила, але не надала значення: хтозна, може, на хлопця в дитинствi сiльськi псяки нападали, от i не любить собак!

Ряба Джошева морда випромiнювала цiлковиту байдужiсть до всього на свiтi.

– До самого Тиньця з нами поiдеш, дочко? – зичливо спитав мiрошник, погладивши долонею зiпрiлу на сонцi лисину. – Думай, бо я ще волiв у Жаб’ячому Джерелi напуватиму… Що ж тобi гаяти час бiля колодязя?

– А де той колодязь? – поцiкавилася Марта.

– Отут недалечко, за горiлим явором, де поворот до монастиря… як пiд’iжджатимемо, почуеш: жаби там скрекочуть, наче тi солов’i!

– Нi, дiдусю, тодi я вас не чекатиму. Менi якраз у монастир i треба, до абата Івонича.

– До Яна Івонича? Божа людина, таких на нашiй землi на пальцях перелiчить можна… бiдних надiляе, до монастирських селян милостивий, вiруе чеснiше за святого Павла, чужого шеляга нiколи не взяв…

Марта мимоволi посмiхнулася, коли мiрошник сказав щось дуже потiшне, i старий невдоволено засовався, помiтивши краем ока цю посмiшку.

– Свята людина ксьондз[5 - Ксьондз – священнослужитель.] Ян, – ще раз повторив вiн iз притиском. – Незабаром, гляди, епископом стане. Люди он уже подейкують: настоятель тинецького монастиря – i не епископ. Не порозумiвся з кимось у Римi, чи що? А ти знайома з ним, дочко, чи як?

– Трохи, – Марта обiруч розпушила свое пишне волосся, i бiляста хмарина борошняного пилу заклубочилася над жiнкою.