Час прокидатися.UA

Потiк людських емоцiй пройшовся по моiй свiдомостi, як гусеничний трактор по паркету – лишаючи повний хаос. Дорослi, малi, хворi i сильнi, задоволенi i нещаснi – всi вони лишали якийсь слiд по собi, який розгортався не вiдразу, а протягом кiлькох секунд, наповнюючи голову гудiнням, мов вiд реактивного лiтака. Потужна лавина вiдчуттiв i картин переплелася у страшенний венiгрет: церкви, лiкарнi, кохання, школи й iнститути, бiйки i поцiлунки, сум i безпробудна сiрiсть – усе це вiдразу химерним чином переплiталося одне з одним, загрожуючи звести мене з розуму, а бiдолашну голову – розiрватися на тисячi шматкiв, як у примiтивному мультику.

Я вийшов на останнiй зупинцi, старанно обминаючи поодиноких пасажирiв, i не ризикнув зайти знову до громадського транспорту.

Зупинив на вулицi «грача» i тремтячою рукою дiстав iз гаманця готiвку. Тiльки б забитися у найтiснiший куток i нiчого – й нiкого! – не бачити.

Пляшка пива, випита з горла на мiсцi – бiля ларька неподалiк мого будинку – трохи допомогла заспокоiтися.

Проте замiсть улягтися, моя панiка перед поiздками громадським транспортом нiкуди не зникла; i зрозумiвши увечерi, що я просто неспроможний пiти на такий подвиг знову завтра вранцi, я вкотре спробував заспокоiтися i скласти план подальших дiй.

Про те, щоб повернутися на роботу, поки що не могло бути й мови – занадто багато зусиль це вiд мене потребувало. І хоча у глибинi свiдомостi ще жеврiла надiя, що мiй нинiшнiй стан – один iз варiантiв пост травматичного синдрому i це якось мине разом iз головним болем i короткими запамороченнями, якi вiднедавна стали менi знайомими, та повнiстю сподiватися на це не доводилося.

Найкраще, що я мiг зробити – це зателефонувати на роботу i попросити ще тиждень за власний рахунок, аби за цей час якось прийти до тями. І вирiшити, як жити далi. Що я, власне, i зробив. Звичайно, особливоi радостi у керiвництва мое прохання не викликало, проте мене погодилися вiдпустити «долiковуватися».

Пiсля необхiдного дзвiнка настрiй вiдразу пiднявся i темна пелена страху перед необхiднiстю знову виходити у мiсто потроху розсiялася. Зрештою, тепер я можу це робити iз власноi волi, а не по необхiдностi. Аби щось з’ясувати про свiй новий стан, я вирiшив пошукати вiдповiдей в Інтернетi.

З важкою головою i ще бiльшою купою запитань, анiж вони у мене були до того, як я почав пошуки, о пiв на третю ночi я нарештi вийшов з мережi.